Давид Гроссман - З ким би побігати

— Ой, пробач!

— Нічого...

— На секунду забула, що ти тут.

— Де ж мені бути?

— Я трохи сама не своя, еге?

— Поспи, ти ж напевно зовсім не спала в ці дні.

— Не пам’ятаю... напевно, ні...

— Поспи, а я початую.

І після цих його слів, після цих невимушених і делікатних слів... Ні, ліпше про це зараз не думати. На мить Тамар ледве не піддалася тузі, що стискала їй горло, спокусі розповісти йому про все, хоч крихту поділитися тягарем двох останніх жахливих днів. «Адже якщо існує пекло, — подумала Тамар, — то саме в ньому я і провела два дні — доки з’явився Асаф». Але вона відчувала, що варто їй лише відкрити рота, варто виникнути хоч одній новій маленькій тріщині в її панцирі, як потік уже не зупинити. А говорити ще не можна, не можна... І крім того, сказала вона собі не без переляку, вони ж ледве знайомі.

Вона перевернулася на бік, обличчям до Асафа, у ніздрі шибонув запах його поту, і вона кволо подумала: який кайф буде прийняти душ після того, як усе це закінчиться. Може, хоч разок ще вони зустрінуться потім, у реальному світі, десь у кафе, відмиті, причесані і напахчені. Розкажуть один одному, хто вони такі насправді. І може, вона подарує йому на знак вдячності дорогий дезодорант. Ну от, будь ласка, вона знову забула про Шая, знову поринула у свої безглузді фантазії. Неначе хтось завжди повинен принести себе в жертву, щоб інші змогли почати щось нове. Про що це ти, обурилася Тамар, яке ще «щось нове»?! Та у нього і в думках немає нічого такого — з тобою! З цією кашею в голові Тамар і заснула.

Асаф сів, не зводячи з неї погляду. І серце його переповнилося нею. Йому хотілося вкрити її, витерти пил з її обличчя. Зробити для неї щось хороше. Але найкраще, що він міг зараз для неї зробити, — це не будити. Тому він не рухався. Тільки дивився і дивився, поїдав очима і думав про те, яка ж вона гарна. Тамар зітхнула уві сні, підсунула під щоку дві складені долоні. Які у неї довгі витончені пальці. На брудній щиколотці Асаф побачив тоненький, ледве помітний срібний ланцюжок. У думках він вів дуже жваву розмову. «Ти знаєш, що я таких очей, як у тебе, ні в кого не зустрічав?» — «Так, мені багато разів говорили, а ти знаєш, чому вони у мене зробилися такими?» — «Тому, що ти дивилася на світ із здивуванням?» — «Ой, з тобою просто неможливо! Ти все це прочитав у щоденнику, еге ж?» — «Ні, тільки кілька сторіночок». — «Це нечесно, що ти знаєш про мене такі речі, а Я про тебе нічого не знаю! Ти б, наприклад, погодився, щоб я прочитала твій щоденник?» — «Я не веду щоденник». — «Ну, а якби вів?» — «Якби вів?» — «Так, тоді б ти погодився?» — «Але навіщо тобі мій щоденник? Я можу тобі все і так розповісти!»

Тамар трохи розплющила одне око, побачила, як він усміхається, побачила його пальці, складені у вже знайомому їй благальному дитячому жесті, і заснула знову.

Асаф встав, потягнувся. Подумав, що колись, краще просто завтра, треба навідатися до телефону — подзвонити Носорогу і батькам до Америки, перш ніж Носоріг поставить на ноги всю поліцію Ізраїлю. Думка ця його дратувала, немов зовнішній світ просунув у печеру холодну руку і поклав йому на плече. Знову спливло питання про те, як він розкаже Носорогу про Реллі. Зараз це здавалося навіть складнішим, і Асаф не дуже розумів чому. А чи не тому, що тепер він усвідомив, що Носоріг відчуває до його сестри? Можливо. Так, але раптом Реллі й справді тяжко доводилося з Носорогом, обережно подумав Асаф, прямуючи до ліхтаря, що ледь-ледь мерехтів. Він пошукав пакет з батарейками і виявив, що Тамар купила не ті, що треба. Згадав, як завжди звинувачував Реллі, що вона недостатньо кохає Носорога. І йому було ясно, та й усім іншим, власне, теж, що Носоріг кохає більше і змагатися з ним у коханні, турботі і щедрості, які він проливав на Реллі, просто неможливо. Асаф порився серед консервних бляшанок та інших речей, знайшов декілька целофанових пакетів з печивом, скручених дротиками. Зідрав з дроту ізоляцію. Йому було незатишно від усіх цих думок. Носоріг так часто говорив про свою журбу за Реллі, що це перетворилося на якийсь ритуал, на невід’ємну частину їхніх розмов. Асаф навіть міг слово в слово повторити про себе всі скарги і нарікання Носорога про те, як він втратив Реллі і якої страшної помилки припустився, не наполігши, щоб вона вийшла за нього заміж одразу ж після армії, і яким він був ідіотом, що погодився відпустити її до Америки. Асаф розпрямив дротики, скрутив їх у два довгих шматки. З кишені джинсів дістав моток чорної ізоляційної стрічки («Ізоляція — це щось як носова хусточка, завжди тримай при собі», — говорив батько), потім уклав шість маленьких батарейок у ряд — мінус до мінуса, плюс до плюса. І правду кажучи, — він прикрутив дротики одним кінцем до батарейок, другий приєднав до лампи — адже вони жодного разу не розмовляли про саму Реллі, про її почуття, про її думки... Асаф поморщився. Невже він зараз зраджує Носорога? Він спробував змінити хід думок, задумався про те, що буде далі, як Носоріг зустріне новини з Америки, чи витримає, як житиме далі.