Давид Гроссман - З ким би побігати

— Ну от, значить, на цю ніч, завтрашній день і наступну ніч припаде самісінький пік, — сухо сказала Тамар, стежачи за його реакцією. — Самісінький пік ломок. Так мені, в усякому разі, сказали кілька... гм... фахівців.

— Лея?

— Га? — Від подиву шкаралупа офіційності тріснула, і її голос прозвучав беззахисно: — Так, і Лея теж.

Мовчанка. Вона пильно вдивлялася в нього, неясно здогадуючись, що цей хлопець ще не раз її здивує. Але зараз їй не до гіпотетичних сюрпризів, час повертатися на землю, випалену фактами.

— Зазвичай у людей у такому стані, як він, ломки тривають чотири-п’ять днів. Два з половиною вже позаду. Тому подумай, чи справді ти хочеш залишитися, бо це... нелегко. — Вона зніяковіла і спитала з гіркотою: — А навіщо тобі все це?..

— Що... та ні, це нічого. Скажи, а...

— Що?

Тамар уже відвернулася — щоб обійняти Шая, який тягнув до неї руки, мов злякане дитя, але ще й для того, щоб дати Асафу можливість зникнути — після того, як він про все дізнався, але раніше, ніж відчув себе зобов’язаним. Але Асаф уже стояв поруч.

— А чому... чому він у такому стані? У нього немає тут наркотиків?

— Він намагається вилікуватися. Ми... — вона не знала, як про це сказати. — Ми разом докладаємо зусиль, щоб він вилікувався.

Шай скрикнув. Гострий біль скрутив усе його тіло, і дрімотний стан негайно змінився судомами і несамовитими стогонами. Тамар поглянула на Асафа. Її очі спитали: «Ти залишаєшся?» І його очі відповіли: «Так».

— Відведімо його в печеру? — запропонувала вона.

Асафу ще багато про що хотілося запитати, та й немало він хотів розповісти, наприклад, про Теодору, яка поклала край своєму затворництву. Але зараз від нього були потрібні дії, а не розмови. Він підхопив Шая під руку і допоміг йому встати, здивувавшись легкості тіла, яке він тримав: Шай здався йому порожнім усередині. Чіпкі пальці потопаючого уп’ялися в плечі Асафа. Як дивно, вони з Шаєм не перемовилися ще й словом, а їх уже не розчепити, подумав Асаф.

Ця думка не раз виникала у нього тієї ночі, доки не перетворилася на повсякденність. Шай кричав, стогнав і плакав, він заблював усе навколо. Він люто, до крові чухмарив себе. Приблизно раз на хвилину його обличчя розтягувалося в болісному позіху, від якого вивихувалась щелепа. На коротку мить він забувався знесиленим сном, але чергова судома мало не підкидала його в повітря. Асаф і Тамар не полишали Шая ні на хвилину: витирали, обмивали, перевдягали, поїли, чистили. Асаф не помітив, як сіло сонце, як спустилася ніч. Час складався не з хвилин, а з дій. Тишу печери порушували лише звуки, які видавав Шай. Тамар і Асаф майже не розмовляли між собою. Вони швидко виробили мову міміки й жестів — як от медики в операційній чи аквалангісти під водою. Асаф викинув з голови всі думки про світ, що залишився за межами печери. Ніякого світу не було. Не було близьких людей, не було Носорога, який може підняти на ноги поліцію і кинутися на його пошуки, і не було переслідувачів Тамар. Іноді згадуючи, що Тамар провела з Шаєм дві доби, Асаф дивувався: як вона це витерпіла? Адже напевно не стулила очей. І ні слівцем не поскаржилася!

Тамар перегнулася до нього поверх Шая, Асаф простягнув їй рушник, а вона віддала йому порожню пляшку й очима показала, щоб він приніс повну. Її губи виліпили в повітрі слова «туалетний папір», і Асаф подумав, які в неї гарні, ніби намальовані, губи. Він пройшов у дальній куток печери і приніс два рулони. Тамар уже стягнула з Шая штани. Асаф прийняв з її рук загиджений папір. На Шаєві були боксерські труси із зображенням Снупі, вони одночасно втупили очі у грайливу собачу морду, потім перезирнулися: треба ж, миленький Снупі посеред усього цього жахіття.

Година за годиною. Три години, п’ять. Вісім. У ті лічені хвилини, коли Шай спав, вони не розмовляли. Від утоми, а ще тому, що світська балачка двох незнайомців прозвучала б під склепінням цієї печери щонайменше дивно. Вони просто падали на сусідній матрац, витягувалися впоперек нього і глибоко дихали, втупившись очима у стелю, у стіни печери, безуспішно намагаючись хоч трохи подрімати. Стежили за тим, щоб не доторкнутися одне до одного. Кожен відчував, що присутність другого підживлює новими силами, новим збудженням, яке, окрім усього іншого, заважає заснути. Іноді Тамар посилала Асафу трохи сумну, трохи співчуваючу усмішку. Навіщо тобі все це потрібно, говорила її усмішка, а Асаф відповідав найкращою своєю, найдовірливішою усмішкою. Але Тамар бачила, що сил у Асафа все менше — не фізичних, у цьому розумінні він здавався їй напрочуд зносостійким, а душевних: без будь-якої підготовки він занурився в цю історію, в муки Шая.