Дмитро Кешеля - Родаки

Сліпучо-голубий стовп, навіжено вертячись, наблизився до корабля, окутав його навдивовиж ароматним синім туманом. І велетенський корабель безгучно, як уві сні, почав зніматися над застиглим у німій покорі океаном усе вище і вище, до невидимих уже тепер небес. Це дійство, усім здалося, тривало мить. Та коли туман розвіявся, пасажири із жахом помітили, що вони знаходяться біля берегів невідомої землі, вкритої снігами.

Щойно пливли теплими водами Атлантики, а тут холодна і засніжена невидимість.

Коли команда і пасажири прийшли до тями, всіх охопив неймовірний жах. Від того потрясіння в моєї майбутньої бабусі почалися пологи. І світ почув крик моєї мамки! Це був перший голос життя, який пролунав на онімілому від страху кораблі.

Як з’ясувалося пізніше, корабель із поетичним іменем «Евеліна» якась сила перенесла із вод Атлантичного на простори Тихого океану, між Курільськими островами. І подорож моїх родаків із Америки додому замість кількох тижнів тривала майже півроку. За словами діда Наполійона, найбільше багатство, яке вони принесли із-за океанів додому на Підкарпатську Русь, були мої мамка у згортку матроської ковдри.

Якось я почув розмову баби Фіскарошки з бабою Наполійонкою:

— Оленко, чого ви ходите вічно така задумана. Якась ніби не від світу сього? — питала Фіскарошка.

— Ой, небого Марько, те, што ми виділи… — баба Олена підняла очі і глянула в небеса, — послі того, што ми виділи там, в окіяні — сей світ уже лем суєта суєт…

— А што ви виділи? — настоювала Фіскарошка.

— Того мені… і нікому не дано сказати, — похитала сумно головою баба Олена.

— А то є штось страшне? — невгавала Фіскарошка.

— Та ні, Марько, наоборот, — осяйнулась стриманою усмішкою баба Олена. — Скажу вам лем єдно, якшто то є тот світ, куди йдемо послі смерті, то мені не страшно вмирати. Айбо більше, Марько, нигда в жизни мене про сесе не звідайте.

Повернувшись із Америки, Петро з Оленою оселились у його тітки Калини. Її обійстя самотніло на невеличкому лагідному пагорбі між присілками Палестиною і Бразилією. Одинока і бездітна семидесятирічна Калина переписала майно на молодят із надією, що у скрутну хвилину подадуть їй горня води і скибку хліба, а коли душі наспіє час стати перед Всевишнім, поховають достойно. Умілий на руки, невтомний до роботи, дід Петро із перших днів закатав рукави і взявся за ґаздівство. І невдовзі на місці старенької халупи постала пишна, як на той час, споруда — викладена із цегли, із розкішним дерев’яним ґанком, крита нержавіючим залізом. Таке собі міг дозволити рідко хто навіть із «американтошів» — тобто тих, хто повернувся із заробітків з Америки. А далі почав помаленьку прикупляти поля, виноградники, сінокоси. Вони були достоту такими, якими їх бачив дід Петро серед океанських просторів, повертаючись додому, — ситими, тучними, багатими…

Мою мамку до семи років ніхто в селі і присілках жодного разу не бачив. Усі знали: у Петра Наполійона росте дочка Анна. Проте ніхто не міг пригадати, аби вона потрапила комусь на очі. А молодшу доньку, мамину сестру Магдалину, яка з’явилася на світ через два роки тут, на обійсті Калини, постійно бачили і біля хати, і в селі, і з родиною в полі.

Уперше моя мамка з’явилась на людях, коли пішли до школи. Баба Фіскарошка, яка привела тоді до школи свого тумануватого либухуря, тобто мого майбутнього нянька, так згадувала про свою першу зустріч із майбутньою невісткою і моєю мамкою:

— Твою маму привезли до школи на кочії [77] Карета. , запряженій парадними кіньми. Наполійон взяв її на руки, ізсадив на землю, і туйки всі перший раз увіділи її. Дівочка була худенькою, але така красива, що слова блідли. І очі сині. То даже не очі були, а очища… майже на все лице. Мені привиділося, що то не дівча, а перший голубий растик з-під снігу. Отака вона була — як снігова чічка з голубими очиськами.

Мої майбутні мамка дорогу до школи не довго топтали. Через кілька днів з владною певністю заявили, що цю науку вона вже давно опанувала, і їй нецікава школа. І загалом, істинні знання пізнаються зовсім по-іншому…

Дід надто дорожив дочкою і постійно корився її примхам. Тому невдовзі за великі гроші найняв у Мукачеві для неї професора.

Кожного дня він на велосипеді приїжджав до обійстя діда Наполійона і займався із ученицею. Люди до деталей пам’ятали, на якому велосипеді їздив професор і навіть те, як він постійно жалівся на вітер. Мовляв, їде до села — вітрисько в обличчя, повертається до Мукачева — вітрисько змінює напрям і знову чинить страшний опір. Постійно згадували люди і про книгу. Всього-на-всього одну книгу, загорнуту в яскраво-червоний шовк, з якої кілька років поспіль мукачівський професор передавав знання моїй матері. Він її — ту загадкову книгу — постійно тримав під лівою рукою, а правою правив кермом велосипеда. Ще багато розповідали люди. А ось головного, як виглядав сам професор і ким він був, ніхто згадати не міг. Так, наче всім дочиста витерло із пам’яті. Навіть через багато-багато літ дідо Петро до подробиць розповість про деталі зустрічі з професором біля мукачівського базару — який був день, погода, чим торгували на ринку…