Дмитро Кешеля - Родаки

— А как ти докажеш?

— Я знаєте, паночку солоденький, коли хотів стріляти, висувався із декунку, то єсть окопу, і кричав: «Гей, руські-мацкалі, серед вас часом ніє героїв? Якшто є, прячтеся, неборята, бо я дораз буду стріляти і можу деякого героя по голові улупити!». А пак знаєте, паночку, як то люди говорять: «Дурний Іван стріляє, а Богонько кулі направляє». Так што, коли би я і хотів когось влупити, якшто Богонько того не хоче…

— А ти не боялся, што і тєбя моглі так само по дурной башкє улупіть? — перервав начальник Соломона.

— А мене, панику, за што? — щиро здивувався дід. — Я чесно і законно служив у цісарській армії. Та й у мене була пушка із закривленим стволом. Я лежу собі на дні окопу, пушку із закривленим стволом висуну, нажимаю на гачок і лем собі стріляю по мацкаликах…

— Ти што, дєд, мелеш?

— Мелю, мелю, панику, — радісно сповістив дід. — От сього року, дякуючи Сталіну і комуніштичній партії, дуже красно вродила кендериця, по-вашому кукуруза. То майже каждий тиждень мелю на муку — моя баба дуже любить кендеричаний хліб і замішку. А коли файно вродить пшеничка, то мелеме на білу муку — я дуже галушки люблю із сиром. А деколи і пасулю мелю, коли мушка в ній заведеться. Так што, цукрений панику, ми все штось мелемо. Було би лем што.

Не вельми церемонячись, пікниця із папіросою в зубах розчахнула двері, показала дідові на вихід і порадила вслід неодмінно пройти лікування у берегівській психічці.

— Так… так… так, — істинно речете, панику. Де нема розуму, там спасає дурість, — промимрив тихо про себе дід, прудко котячись панськими сходами.

Далі дід перейшов через площу Леніна, став біля кінотеатру, несамохіть обернувся до міської ратуші і подивовано розкрив рота. Він тільки тепер побачив, що будівля, в якій віками селилися власті, якась дуже-дуже втомлена, знервована, трагічно-хвора і по-людськи нещасна. І хоч Соломонові стало жаль цю замордовану владами ратушу, він зі злістю й іронією запитав:

— Но што, власть? Хороша — не хороша? Та свистали ми на тебе, рогата власть! Ти, власть, як тот гумовий балон — надується пустим воздухом, то й думає, што великий… ага!..

Потім Соломон підняв голову уверх і мовив:

— Є лем єдна власть, якої боявся, боюся і всі будуть боятися: сесе велика і праведна Божа власть!

Од такої думки Соломонові стало легко і світло. А од тої легкості і душевного просвітління йому дуже захотілося теж такого дуже неземного і легко-світлого. І Соломон, підкоряючись поклику душі, подибав до найближчої мукачівської корчми.

Після потрясінь від пережитих трафунків моїх родаків до Мукачева вже ніяк не тягнуло. І коли радикально налаштована Фіскарошка глянула на повістку до безпеки, то була дуже рішуча:

— Мені сесе до мачки! Коли хтось хоче ’ня видіти, най прийде сюди.

А оскільки дід належав до поміркованих, мудро порадив:

— Ти, Митьку, головноє не висувайся і не спущайся із Небесі. Але ж пересидів ти вже раз смерть Сталіна в курнику, то й тепер чудо більше трьох днів не протягне.

І ось, вірячи мудрим порадам Соломона, я вже котрий день не ходжу до школи. Тут грюкнули двері — і на поріг вийшла принцеса Едінбурзька, а за нею якась перелякано-стурбована баба Фіскарошка.

— Так і сказала Анна: «Аби нині прийшов. І тільки він сам?» — перепитала Фіскарошка.

— Ви што, Марько, колись чули, виділи, аби я із брехнею по людях ходила? — ображено сказала принцеса.

— Но тогди красно вам дякуєме і йдіть щасливо із Богом, — побажала на дорогу гості баба.

Побачивши мене, Фіскарошка ще більше посмутніла, підійшла, погладила по голові і якось повідала:

— Нині рано Едінбурзька верталася із Мукачева і зустріла твою маму. Вона дуже просила, аби ти зайшов до неї. До діда Петра. Мама тебе дуже хоче видіти і чекає. Іди, дитинко, іди. То ж твоя мамка…

Таїною оповита уже сама поява мамки на цей світ. Народилась вона в океані, по дорозі з Америки на рідну землю.

Насампочатку океан слався перед кораблем голубими шовками. Стояли тихі і сонячні дні. Океан ліниво подрімував, і ніщо не віщувало біди. Дід постійно сидів на палубі і серед океанських просторів йому ввижались зелені поля, тучні виноградники, вгодовані сади й сінокоси, які він неодмінно прикупить довкола села на зароблені у Штатах доляри. Перебуваючи на восьмому місяці вагітності, дружина Олена майже всю дорогу лежала в каюті. Дід саме піднявся з місця, аби провідати її жону, коли неспогадано помітив, як із півдня на корабель суне велетенська сліпучо-синя колона. Ані подиху вітру, жодного хлюпоту хвилі… Тиша неземна… Океанська гладінь застигла холодним склом… І по ній невмолимо, шалено крутячись, немов гігантське веретено, мчить — до неймовірного болю в очах — блискучо-сяючий стовп. Дід із переляку хотів крикнути, але голос замерз у грудях, навіть губи не поворушилися. І всі на кораблі — хто сидів, хто гуляв, хто щось порядкував на палубі — так само завмерли-скам’яніли в німих позах…