Дмитро Кешеля - Родаки

— О, світило би тобі сонічко із потилиці, недорослий мухоморе!

І тут у кукурудзі знявся рейвах, почулися крики. Одним словом, нічна колгозна варта, що дрімала десь у кукурудзі, зреагувала на мій талановитий спів і, звісно, кинулась навперейми. Першим до рук дозорців потрапив нянько, а за ним влетів у пастку і я.

— Но та што, злодії, вп’ять каміння несете? — запитав злостиво криволабий Гебельс, освічуючи наші обличчя ліхтариком.

І тут із моїм няньком сталося неймовірне.

— Ой, вуєчку, Богонько би вам дав здоровлічко. Я так боявся. А туйки, слава Богу, і ви! — схопили нянько в радісні обійми ошелешеного Гебельса.

— А што сталося? — розгублено запитав Гебельс.

— Слухайте, вуєчку, мій малий збийвіч серед ночі прицубрив додому цілий міх кендериці. Я думав, што лусну од злості. Бо кілько’го вчимо — коли руки тягнуться до чужого, візьми і нараз відрубай їх!

Нянько із такою любов’ю вліпив мені потиличника, що на цей раз усі звізди небесні заспівали не тільки в очах моїх, а й у голові.

— А в мене такі нерви сіли, што піднявся з постели, вхопив міх на плечі і несу знову на поле висипати, — продовжували плести шалениці мій нянько.

Але що вже найбезглуздіше — нянькові повірили.

— Но та міг уже й до рана почекати, а не перелопатити собі ніч, — примирливо мовив котрийсь із нічних сторожів.

— Та я би до рана згорів від ганьби! — луснули кулаком себе по чолу нянько.

— Но, а малого смолоша для чого брав із собою? — все ще з недовірою запитав Гебельс.

— Як для чого? — щиро здивувалися нянько. — Най покаже, звідки крав, там і покладемо знову на місце.

Нянько і на цей раз не втрималися, аби не вліпити мені чергового запотиличника.

— Видите, товаришу партійний секретарю, іще не перевелися в нас порядні ґазди, — задоволено промовив головний бухгалтер на прізвисько Рахувниця.

— Но добрі, добрі… Неси кендерицю на місце, де їй і положено. А завтра скажеш ланковому, авби записав тобі ті кілограми у трудодень.

Нянько все дуже уважно вислухали задніми вухами, попрощалися із стражами колгозного добра і повернули ніби знову в поле. Пройшли зо дві сотні метрів, а далі сторожко, як заєць, залягли в кукурудзі. А коли впевнилися, що все упокоїлось, звалили мішище на плечі, розвернулися і поскакали, як кенгуру, через ярки додому.

Не повірите, але вдома нянько повелися зі мною дуже мирно — не копали, як м’яч, не крутили вуха, як ослові, не скубли, як гуску, не гонилися із прутом, як за скаженим мацуром. Вони затягли в сіни мішок із кукурудзою, кинули ним на глиняну долівку і, присівши на поріг, ледь не плачучи, приреченим голосом мовили:

— Мамко мої рідні, сесе не дитина… Сесе… сесе неправедна сила.

— Е-е-е, сину, дай собі спокій — дитина як дитина… Ти просто не видиш — є в ньому і много людяности, жалости, — відказала йому баба Фіскарошка.

— Так, так, — затакали нянько. — Він точно жалосливий, як той злодій, што вбив матір і отця, а на суді плакав, же би його помилували, бо він круглий сирота.

— А ти плюнь і не бери його більше нікуди із собою, — порадила, сердячись, Фіскарошка.

— А я… я… я його більше нигда і не візьму, — підняли, капітулюючи, догори руки нянько. — Бо на мою веру, якшто би Богонько указав нам пряму дорогу до раю, то сесь збийвіч точно би вмудрився завести всю нашу фамилію прямо в пекло огненне.

— Слухай, цуцлику повчанський, чи пам’ятаєш, як ти мене п’яний учора обзивав усіляко? — питає, спопеляючи нищівним поглядом Соломона, баба Фіскарошка.

— Якшто був п’яний, то, видати, був дурний, — миролюбиво відповідає Соломон, зручно вмощуючись біля печі.

— Дурний? — аж захлинулася злістю Фіскарошка. — Якшто був дурний, то чого не скочив топитися у колодязь?

— О, золота Марько, то я вже не настільки дурний, авби топитися у студеній воді. Ти знаєш, што мене й без того ревматизм мучить, а так ще міг більше простудитися. То мали би’сьте потому мороку хоронити простуженого чоловіка, та ще й з великою температурою.

— Но та тогди треба було повіситися, — їдко просичала Фіскарошка.

— А, цукрена моя, якшто чоловік через свою дурість повіситься, то для нього вже не буде полноцінної жизни, — почухався за потилицю Соломон і смачно позіхнув. — І прошу тебе, не соли мені зрана душу, бо я не якийсь там гаркоголік.

— О, ти не алкоголік! То просто всі алкоголіки, як браття-близнеці, похожі на тебе! — гаркнула баба.

Дід нарешті, як курка у гнізді, вмостився на своєму звичному місці біля печі, відчув себе певніше, комфортно і глибокодумно почав ректи: