Дмитро Кешеля - Родаки

Княгиня Катерина підійшла до черешні і, як і кожна жінка, в котрій дрімає дух праматері Єви, спокусилася плодами з казково-розкішного дерева. Проте зі споду черешні були вельми совісно обчищені, й агрономша собі полізла на дерево, навіть не підозрюючи, що в неї над головою висить такий безцінний даруночок — напівжива, тремтяча зі страху Фіскарошка. Княгиня поласувала на дереві черешень, а потім зірвала найряснішу галузку, підняла її навпроти сонця й почала милуватися грою кольорів. І ось, коли агрономша піднесла над собою рясно всіяну плодами галузку, Фіскарошці чомусь дуркнуло у голову, що пані агрономша пропонує ті черешні їй, бабі.

— Дякую красно, паніко, айбо я вже доста наїлася черешень, — щиро подякувала Фіскарошка.

У цій невимовній тиші долини святого Івана голос баби пролунав для агрономші як грім з ясного неба. Сердешна дівчина голосно скрикнула од несподіванки і страху, безпомічно чіпляючись за гілки, шалено полетіла з дерева на землю.

Щира подяка баби Фіскарошки коштувала Катерині-княгині трьох зламаних ребер і перелому руки. До її честі, все це так і залишилось таїною — Катерина не видала черешневої диверсантки. Тепер баба у своїх молитвах до списку найближчої рідні додала ще й Катерину. І в знак великої вдяки щодень молилася за спасіння доброї «мацкальської душі».

Наступне знайомство начальниці Небесі відбулося зі мною та дорогим няньком. І теж за незвичних обставин.

…Тої першої колгозної осені, як на Боже диво, вродила картопля. І що найдивніше, по людських городах, де земля була доста нагодована і рослини дбайливо доглянуті, бульба видалась як воронячі яйця — дрібнота на дрібноті. А ось у колгозі — одна в одну. От і вір, що комунякам нечиста сила не помагає.

Кожного ранку все село вирушало збирати врожай. Із нашої родини першим бігли нянько. Клали мене в гатикошарку — величезну корзину, яку спеціальними ременями кріпили на плечах, хапали мотику і прудко мчали на поле, аби першим захопити найпарадніші картопляні рядки. Увечері, набивши корзину майже доверху дорідною картоплею, прикривали її травою, а зверху садовили мене… Далі гатикошарку ставили на якийсь горбочок і з величезними потугами піднімали вантаж на себе. І похитуючись, немов бойовий слон, нянько рушали додому. Я ж собі сидів у корзині, ноги звісив на нянькові плечі і, ще й понукуючи його стеблом лободи, почувався як маленький індійський принц.

Гріх казати, крали картоплю всі — хто набивав торби, хто пазухи, а хто поли піджака, спеціально для цього підрізавши підкладки. Але всі знали міру. А от у мого золотенького нянька мірило було своє: брав скільки міг донести. Йшов батько додому не злодійськими манівцями, а по центральній дорозі. Всі стражі, як правило, сиділи в засідках по кукурудзах, кущах, зарослих терням канавах. Ловити злодія на центральній дорозі, відкритій усім очам, — це ж треба з печі на голову впасти! Але якою б не була лисиця мудрою пані, рано чи пізно втрапить у капкан. Хтось таки настукав на нянькову мудру голову. І одного осіннього вечора при в’їзді в село зупинився «бобик», а з нього вийшла агрономша Катерина.

— Йой, снилися мені на ниськи гади, щезли би, — тихо заскімлив батько, проте ходи не зменшив.

Але, видно, нянько ковтнули добрячого страху, бо гатикошаркою враз почало трусити, як Помпеєю перед виверженням Везувію.

— Йой, паніко золота, ци видите, яку біду маю, — почали ще здалеку нянько. — Не маю де дитини лишити, то мушу’го тягати на собі в поле.

— Ага, фігу з маком ви би мене на собі носили, коби крумплі піді мною не прятали, — запротестував я.

Я був хоч і невеличкий зростом, але тучний, набитий, як качан капусти. А ще не по літах красномовним із мудрою головою — такий собі колоритний вінегрет баби Фіскарошки і діда Соломона. Щоранку і щовечора вони вперто і настійно вчили мене «Отче наш…», при цьому суворо попереджали, що Богонько все видить і лякали пеклом, якщо буду нечесним, красти, брехати, одним словом — грішити! І як же міг тепер допустити, щоб через нянькову брехню я потрапив до пекла — одразу вивів злодія на чисту воду.

— Йой, паніко солодка, ви би дурного дітвака слухали, — скривилися у три погибелі нянько перед Катериною. — Я несу… несу… малінько коло Латориці каміння назбирав. Хочеме із жоною будувати. То півкошарки каміння несу.

Не відаю, які емоції в ці хвилини вирували в душі Катерини-княгині, але поступила із няньком воістину по-княжому великодушно.

— Хай вам щастить, товаришу, в будівництві хати, — побажала агрономша, і, глянувши із гумором на мене, додала. — Тільки помічників підбирайте надійних, бо з такими, як носите на собі, можете все життя провести не у своїй хаті, а в казенних стінах.