Дмитро Кешеля - Родаки

Прокинувшись вранці і згадавши сон, я відчув непогамовну тривогу. Це відчуття не покидало впродовж дня. Аж раптом під вечір із Мукачева подзвонила тітка Моргіта і сповістила:

— Загинув Фийсів Владьо. Завтра будуть хоронити. Ти міг би і приїхати. Як-не-як, Владьо був наш сусіда, а в твоїй судьбі…

Голос тітки на півслові умовк, і в телефонній трубці запікало — десь на лінії обірвався зв’язок.

Наступного дня з букетом білих троянд я приїхав у сусіднє з моїми рідними Небесі село. Сюди кілька років тому після смерті батька, залишившись самотнім і безпомічним, Владьо, як у нас казали, приженився до молодої вдовиці.

Ще по дорозі в мене виникло нестримне бажання після похоронів пішки пройтися на Небесі і переночувати в бабиній хаті, де проминула ангельська пора мого дитинства. Коли під’їхали до обійстя покійника, зупинився в нерішучості і розгубленості перед двором — на мене дивилися десятки очей. Це були сільські бабусі. Доки домовину ще не винесли з хати, вони рядочком повсідалися на лавицях попри дерев’яну огорожу і, перешіптуючись, з якоюсь покірною обережністю позиркували на городського пана. Мені спершу зробилося ніяково, а потім, дивлячись на цих рідних серцю стареньких жінок, відчув ностальгічний щем і безмежну ніжність до наших страдниць-матерів. Ось вони, в жалобній одежі, рівненько повсідались на лавицях, наче чорні ластівки, і застигли перед прийдешнім відльотом у Вічність. А з ними і їх ровесниця — Глибока Осінь. Вона прикрасила зморшкуваті, мозолясті обличчя золотими промінчиками старенького пізньоосіннього сонця. І сидять вони, наче Мадонни Вселюдської печалі, безмірної християнської Любові і Всепрощення.

Я дивився на цих великомучениць і згадував, як по війні вони впрягались замість коней і волів у плуги й орали, аби засіяти политу кров’ю смерті землю зернами життя. Ці, тепер уже старенькі, Мадонни заміняли нам утрачених на війнах, загублених у гріхах і блудах батьків, постійно тремтячи за шматок хліба для своїх дітей. І від тих страхів і думок про окраєць для дітей їх обличчя стали кольору тяжкого житнього хліба, а руки — твердими й порепаними, як скоринка чорного буханця. Ніколи не забуду, як деякі з наших стареньких матерів, що пройшли через голод, навіть перед смертю умудрялися схопити шматок хліба. їх потім так і знаходили — із міцно затиснутим у жменях окрайцем. Обличчя у них завжди були щасливими й умиротвореними — їм не страшна була вічна дорога, бо йшли по ній із шматком буханця зі свого тяжкого страдницького життя.

Гамуючи в собі дитячі спогади, жаль і співчуття до стареньких, я зайшов у двір, притулився до огорожі і запитав в однієї з бабусь:

— Перебачте, що вас потривожу.

— Ой, што ви — прошу, прошу красно, — спохватилася старенька.

— Як то все сталося? — кивнув у бік хати, звідки стали виносити труну.

— Йой, панику добрий, што говорити, — жалібно почала старенька. — Як у нас кажуть, жона — то яблуко і змія в єдному часі. Така була і Йолана.

— Що за Йолана?

— Тать та, што Владя на тот світ спровадила. Коли спершу зійшлися, одне одному в долонях росу подавали і пилинки з голови здували. А дальше в Йолану тот, згинув би у мертвих водах, рогатий вуйко вселився. Жона почала немилосердно пити, валяндатися із такими ж червононосими битангами, тижнями пропадала. А Владьо — чоловік був дуже такий, знаєте, нєжний, культурний, єдним словом — челядина од Бога. Бився за спасіння її душі, давав її много раз лічити, айбо то все цапові під хвіст.

— Я то все чув, — злукавив, знаючи, що ця бабусина бесіда, як це буває в сільських, може затягнутися ще надовго, а тут уже посеред двору клали домовину.

Бабуся згідливо покивала головою і тепер уже поквапливо мовила:

— А позавчора прийшла, як коза із танців, — ледве на ногах теліпалася. Айбо ще півлітру на похмілку принесла. Гепнула собою на постіль і захарчала. А Владьо узяв ту півлітру і спрятав, авби бештія дальше не травилася. Та й вечером собі ліг у літній кухні. А гута фрасова вночі встала і за півлітрою, але тої гарячої смоли нема. Туйки она догадалася, што то лем робота Владя. Так розозлилася, якби їй мурашник у перебачницю засунули, — схопила сокиру, вбігла в кухню і бідного Владя прямо по голові. Можете собі здумати — сплячого чоловіка єдним ударом…

Бабуся хотіла ще про щось вельми важливе сказати, бо оглянулась, чи не підслуховують, але я пішов до труни. Голова покійника була всуціль забинтована і прикрита білим покривалом. З-під наспіхом вирізаної тюлі виднілося тільки обличчя — геть опухле і неприродного синьо-фіолетового кольору.