Дмитро Кешеля - Родаки

Найбільше блаженство для простої челядини — повне черево. Тоді стаєш мудрішим, розважливішим, а головне, спокійним і благочестивим. На мій хлопський розум, усі війни починались на голодний шлунок. Бо коли людина насититься до пупка, та ще й такою смакотою, жодна зла думка не зачепиться за її жебрачу голову. Ось із таким настроєм, із сяючим від радості ангеликом на плечі я підійшов до пані Розалії і дуже файно подякував. Окрім того, підмітив, моя благодійниця дуже вправно копає, або, як у нас казали, аршує грядки. І я, звісно за намовою ангелика, не втримався, аби її не похвалити.

— А, дитинко, я все життя цей городик перелопачую, — мовила, витираючи спітніле чоло, пані. — Тепер щось поясниця прихопила.

— Але по вас і не видно, — щиро заспокоїв я.

— Ти ситий, Митрику? — якось знітилась від моєї похвали пані.

— Як бубен! — поплескав задоволено по череву.

— Може, ще хочеш чогось?

І тут сталося неймовірне — рогатий спокусник, що досі гойдався на верхівці яблуні, щез би під камінь, скочив на своє плече і щось шепнув мені на вухо.

— Не похибіло би ще мало пива, — навіть несподівано для себе випалив і одразу почув, як ангел на праведному плечі розпачливо заплакав.

— А не зарано тобі ще пиво?

— Та ви що, паніко: я вже давно і вино, і навіть паліньку поцицькую.

І так мені стало гидко, що, будь воля, сам собі зацідив би поза вуха. Але пані не забарилась і принесла з хати пляшечку «Жигулівського». Подала, здивовано дивлячись на мене, і мовчки пішла далі аршувати.

— Ви ще малінько покопліть, покопліть, а я дораз вас підміню. І все під айн момент перекоплю, — заспокоїв я благодійницю.

А сам із пляшкою пива поважно всівся у старовинне крісло і наче потонув у блаженстві. Ковтнув із пляшечки раз, другий.

Легенький хміль тихенько заповз у мене, мило прошелестів по тілу й усміхнувся у голову. І такий щасливий настрій явився, ніби мене щойно призначили директором шоколадної фабрики. Я ще додав собі з пляшки. І диво — старовинне крісло, в якому сидів, бентежно заскрипіло, і я знову відчув себе… на троні. Але тепер це було вже значно вагоміше відчуття власної персони, як те, що впродовж кількох днів супроводжувало мене у школі. Скриня діда Соломона порівняно із старовинним кріслом була нікчемною трісочкою. І чим більше я додавав собі із пляшки, ця різниця зростала.

Мало-помалу свідомість став огортати солодкуватий пивний туман, і в якусь мить здалося, що крісло потихеньку піднімається зі мною, я виростаю з ним над світом і опиняюся на рівні найвищої вежі Мукачівського замку. А далі переростаю і Ловачку.

О, Божіньку праведний, які простори, які широкі поля діянь знову почали являтися моїй розгарячілій уяві. Я й не зчувся, коли став давати поради пані Розалії, як рівніше і глибше копати, потім — тримати заступа в руці, аби мозолів не натерти… Далі на хвильку навіть узяв від неї лопату і показав, як належить нарізати скиби, аби земля швидше підсихала і ставала пухкішою. Бідна пані Розалія кивала згідливо головою, тяжко дихала і весь час витирала спітніле чоло.

— Ви не ганьбіться, паніко, — заспокоював я. — Коли щось не знаєте, звідайте, я тутки, коло вас, — мовив і знову сів на тронне місце.

— Та дякую, Митрику, — відказала пані. — Але, може, і ти би взявся уже.

— Я ще мало спочину. Часу маємо, — заспокійливо махнув рукою.

— Може, тобі ще…

— О, сигаретки би не похибіло, — наввипередки сказав я.

На мою селянську макітру, бачилося, нічого такого незвичайного чи надзвичайного і не попросив. Проте пані Розалія розпачливо підняла вгору голову і голосом, повним страждання, запитала в небес:

— Божіньку великий, за яку кару ти мені прислав таку поміч?

Далі, тримаючись за лопату, тихенько опустилася на землю і сіла знеможено під молоду черешню. Вкотре витерла спітніле чоло. На цей раз мокрою від землі долонею, і геть забруднила обличчя. Тяжко дихаючи, пані Розалія сиділа під цією черешнею і тепер уже воістину нагадувала відцвілу, стражденну кульбабку, забризкану дорожньою грязюкою.

— Но, пора би і мені вже честь знати й братися до роботи, — встиг подумати я.

І дійсно, тільки встиг подумати, раптом дістав такого запотиличника, що притьмом випорхнув із тронного крісла.

— А-а-а-а! Пив би ти гарячу смолу, шалений мацуре! — раптом пролунав голос директора школи. — Та я тебе сюди для чого посилав?

Виявляється, пан директор приїхав скоріше домовленого, тихенько зайшов у двір, сховався за колодязем і трішки спостерігав, як я навчав пані Розалію мистецтва копання грядок. З його боку, звичайно, це було не вельми педагогічно, хоча і я трішки був не правий…