Дмитро Кешеля - Родаки

— О, як добре, Митьку, що зустрів тебе! — невимовно зрадів Сусанін.

— Доброго вам дня! — чемно привітався я.

— Ти дуже зайнятий? — запитав директор.

— А-а-а-а… Роботи, як болота, все повно, — мовив статечно я, підтримуючи в пазусі яйця. — Але коли що — для вас час усе знайдеться.

— Дуже добре. Тоді я би тебе попросив піти в Мукачево до моєї тітки Розалії. Треба город під квіття і зеленину перекопати.

Директор дав адресу: тітка жила неподалік Мукачівського замку. Сусанін пообіцяв під вечір навіть приїхати і привезти мене додому на велосипеді. Окрім того, ще й карбованця гарантував за совісну роботу. У мене од радості аж голова закрутилася, і я так рвонув з місця, що аж паленим запахло.

«Вірте, але щиро вірте — і воздається вам по вірі вашій», — любила завжди повторювати баба Фіскарошка. І я завжди щиро вірив і вірю в Боже Провидіння. Як і в те, про що теж постійно втовкмачувала мені в голову Фіскарошка: кожною людиною керують дві сили — світла і темна. Світла в образі ангела сидить на однім плечі, а темна в рогатій подобі — на другому. Зізнатися чесно, мій ангелик, видно, був дуже добрий, толерантний, всетерпеливий і тому вельми рідко міг протистояти нахабному рогатому нечестивцю. Он і тепер: щойно я увійшов у двір директорської тітки, як ангелик спрямував мій погляд уверх. Під стріхою дерев’яного сараю висів голуб’ятник, на якому, наче ангелики, мирно вуркотіли білосніжні птахи. Через ці символи миру я був завжди у стані війни з навколишнім світом: голубів я обожнював і не пропускав можливості, аби ними не помилуватися, а коли нагода — обміняти, а то… й поцупити.

І ось тепер мій ангелик явив радість, а рогатий за якусь мить висадив на стару яблуню і поволік мене до голуб’ятника. Нечистий настільки збаламутив мій світлий розум, що я навіть геть забув, де знаходжуся і для чого власне прийшов у чужий двір. Птахи на диво мирно спостерігали, як очманіло деруся через крону до них. І тільки-но простягнув руку, аби вхопити розкішного самця, нечистий підломив піді мною гілляку, і я, хапаючись за неї, обдираючи обличчя, полетів донизу і смачно гепнувся об землю. Голуби дружно затріпотіли крильми, хутко злетіли над хатою і, щиро сміючись на всеньке небо, зникли за сусідніми обійстями. Мій рогатий спокуситель теж од чистого черева реготав на верхівці дерева, а бідний ангел плакав на затовченому плечі.

— Божіньку великий, що сталося? — почув над собою переляканий голос.

Наді мною стояла старенька жінка, схожа на божу кульбабку — худенька, із жилавими руками, але акуратно одягнена. Вона мала дуже інтелігентне обличчя і сиву-сиву, проте пишну і дуже модну на той час зачіску. За нашими сільськими мірками, біля мене опинилась велика варошська пані.

— Хлопчику золотий, ти звідки тут узявся? — збентежено питала далі пані, допомагаючи підвестися із землі.

— Мене директор школи прислав до вас, помогти город копати.

— А що сталося? Хто тебе так покалічив?

— Я зайшов у двір і увидів, як кіт крався із стріхи до ваших голубів. Хотів його спудити, поліз на дерево і упав, — щиро збрехав я й одразу повірив у це.

Жаліслива пані, йойкаючи, підвела мене до старовинного крісла, що вже давно непотрібом бовваніло під дровітнею, і обережно посадила. Далі на диво легко помчала до хати, принесла якісь пляшечки і почала протирати й зеленкувати рани і подряпини. За кілька хвилин обличчя стало схожим на велетенську темно-синю волошку.

— А ти, дитинко, напевне, і голодна? — упоравшись із дезінфікацією лиця, спитала пані.

Я сором’язливо опустив голову й ніяково знизав плечима. Пані все зрозуміла і так само притьмом знову забігла до хати.

— Все забуду спитати. Мене звати Розалія… Розалія Дезидеріївна, або просто тітка Розалія. А тебе? — мовила ласкаво пані, ставлячи переді мною тацю з їжею.

— Я — Митро, — мовив, пасучи очиськами наїдки.

Таке могло наснитися тільки голодному котові. На срібному підносі красувався білий хліб із маслом і кружальцями ковбаси. Зверху кілька пишних шматочків випеченої риби, порізані варені яйця, кусні буженини, домашнє печиво і склянка какао з молоком. Мене замлоїло і щось жалібно заскиглило в череві. Боявся поворушитись, бо бачилось: тільки простягну руку за хлібом, не втримаюсь і так почну молотити, що лиш ганьби наберуся. Мудра пані, видно, все зрозуміла.

— Ти поїж… поїж, дитинко, а я доти трішки поможу тобі, — мовила і, взявши у руки заступа, подалася копати город.

За кілька хвилин я облизував пальці й підбирав навіть крихітки. Подібна смакота пробувалась мною хіба що на храмових святах і весіллях.