Етгар Керет - І раптом стукіт у двері

Вусань дає їй свій подарунок для Авнера і свою візитку, пояснюючи, що на цій картці є також номер його мобільного і вона може зателефонувати йому коли завгодно. Вона киває.

Вона не зателефонує йому, не сьогодні.

Пластир знаходить місце для паркування просто біля свого будинку. Але замість того, щоби піднятися на другий поверх, встромити ключ у замок, роздягнутись у передпокої і тихенько заповзти на свою частину ліжка, він кудись іде. Спочатку він не має уявлення, куди прямує: вулиця Штанд, Царя Соломона, Короля Ґеорґа, потім вулиця Дізенґофф. Лише на вулиці Дізенґофф він усвідомлює, що хоче вийти до моря.

Він продовжує йти, поки не доходить до набережної, а звідти спускається до пляжу. Він знімає туфлі та шкарпетки і просто стоїть, зачерпнувши ногами пісок. За спиною чути шум автомобілів і трансової музики, що, вочевидь, долинає з нічного бару. Перед собою він чує звук хвиль, які розбиваються об хвилеріз неподалік від нього.

— Перепрошую, — каже молодий хлопець із короткою армійською стрижкою, — ви тут живете?

Пластир киває.

— Чудово, — каже Стрижка, — то, може, ви знаєте, куди можна сходити розважитись?

Пластир може запитати його, який вид розваги він має на увазі: алкоголь? дівчат? таємничий вибух тепла, який наповнює твої груди? Який у цьому сенс, він не знає, де знайти всі ці речі, тому він просто махає головою.

Але Стрижка наполягає:

— Ви сказали, що живете тут, так?

Пластир не відповідає, просто дивиться в далеку точку, де чорнота моря зливається з чорнотою небес.

Цікаво, що сталося з Авнером, думає він. Сподіваюся, що все, врешті-решт, з’ясувалося.

Речення, які я пишу зараз, призначені глядачам Німецького державного телебачення. Репортерка, яка сьогодні прийшла до мене додому, попросила мене написати щось на комп’ютері, тому що авторське писання завжди забезпечує чудовий візуальний ефект. Це кліше, вона це розуміє, але кліше — це не що інше, як несексуальна версія правди, і її роль як репортерки — перетворити цю правду на щось сексуальне, зламати це кліше за допомогою освітлення та незвичайних ракурсів. А світло в моєму будинку падає ідеально, так, що вона не мусить навіть вмикати жодного прожектора, тому все, що мені залишається, — це писати.

Спочатку я просто вдавав, що пишу, але вона сказала, що таке не спрацює. Люди одразу ж скажуть, що я просто вдаю.

— А ви насправді щось напишіть, — скомандувала вона, а потім прояснила думку: — Історію, а не просто набір слів. Пишіть природно, так, як ви це завжди робите.

Я пояснив їй, що для мене неприродна ситуація — писати під час зйомок для Німецького державного телебачення, але вона наполягла.

— То використайте цю ситуацію, — сказала вона. — Просто напишіть історію про те, наскільки ця ситуація неприродна і як неприродність раптово витворює щось справжнє, сповнене пристрасті. Щось, що пронизує вас від мозку до поясниці. Або навпаки. Я не знаю, як це у вас працює, яка частина вашого тіла заряджається вашою творчою енергією. В усіх людей по-різному.

Вона розповіла мені, як одного разу брала інтерв’ю в одного бельгійського письменника, який у процесі писання переживав ерекцію. Це було щось на кшталт писання як «затвердіння свого члена» — вона використала саме таку формулу. Можливо, це був дослівний переклад з німецької і звучав дуже дивно англійською.

— Пишіть, — наполягла вона знову. — Чудово. Мені подобається ваша жахлива поза, коли ви пишете, ця скривлена шия. Просто чудово. Продовжуйте писати. Прекрасно. Отак. Природно. Не зважайте на мене. Забудьте, що я тут.

Тож я продовжую писати, не зважаючи на неї, забувши, що вона тут, і я природний. Природний — наскільки можу бути природним. Я маю звести порахунки з глядачами Німецького державного телебачення, але зараз ще не час. Зараз час писати. Писати речі від душі, тому що коли ти пишеш лайно, як вона вже мені нагадала, виходять жахливі кадри.

Мій син повертається з дитсадка. Він підбігає до мене й обіймає мене. Він обіймає мене у присутності телевізійної групи. Коли він був менший, репортери мусили просити його про це, але тепер він профі — підбігає до мене, не дивиться в камеру, обіймає мене і каже:

— Я люблю тебе, татку.

Йому ще немає чотирьох років, але він уже розуміє, як усе працює, мій любий синочок.

А от моя дружина не настільки вправна, каже репортерка Німецького державного телебачення. Вона не пластична. Вона поправляє своє волосся, крадькома позирає в камеру. Але це насправді не проблема. Її завжди можна змонтувати пізніше. Ось у чому принада телебачення. У реальному житті її неможливо змонтувати чи скасувати. Це може зробити лише Господь або автобус, якщо зіб’є її. Або жахлива хвороба. Наш сусід згори — вдівець. Його дружину в нього забрала невиліковна хвороба. Не рак, якась інша. Якась така, що починається в кишківнику і погано закінчується. Протягом шести місяців вона срала кров’ю. Принаймні саме так мені розповів він. Шість місяців, поки Всемогутній Господь її не змонтував. Відколи вона померла, різні жінки відвідують наш будинок, бони взуті в туфлі на каблуках і пахнуть дешевими духами. Вони приходять у несподіваний час, іноді навіть о дванадцятій дня. Наш сусід згори — пенсіонер, і весь його час належить йому. А ці жінки, принаймні на думку моєї дружини, — шльондри. Коли вона вимовляє «шльондри», виходить дуже природно, так само, як би вона вимовила «ріпа». Але коли її знімають, природно не виходить. У кожного свої недоліки.