Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Одного ранку Розалі побачила, що Біллі Мілліган сидить на сходинках Вейкфілдського котеджу. Юнак рухав губами, розмовляючи сам із собою. Потім відбулося одне з його перевтілень. Він приголомшено роззирнувся, струснув головою, торкнувся щоки.

Тоді він помітив перед собою метелика, хутко викинув уперед руку і спіймав його. Обережно зазирнувши у складені човником долоні, він зойкнув і схопився на ноги. Він розкрив долоні й підкинув метелика вгору, ніби хотів допомогти йому злетіти. Однак той упав на землю і більше не рухався. Юнак дивився на нього в розпачі.

Коли Розалі наблизилась до хлопця, він повернувся до неї, явно наляканий. У його очах бриніли сльози. Розалі не змогла б цього пояснити, та в неї було таке відчуття, що перед нею хтось, кого вона раніше не зустрічала.

Юнак підняв тільце метелика.

— Він більше не полетить.

Розалі лагідно всміхнулась, міркуючи, чи не помилиться вона, назвавши його на ім’я. Нарешті вона тихенько проказала:

— Привіт, Біллі. Я давно хотіла з тобою познайомитись.

Вона сіла на сходинки поруч із ним. Юнак обійняв руками свої коліна і захоплено милувався травою, деревами і небом.

За кілька днів, коли темою групового заняття було ліплення з глини, Артур знову дозволив Біллі вийти на сцену. Нік запропонував йому виліпити голову, і Біллі працював добру годину, формуючи з глини кулю, а тоді наліплюючи додаткові ковбаски, щоб вийшли очі та ніс. Він навіть зліпив дві крихітні кульки для зіниць.

— Голова готова, — гордо сповістив він.

— Чудово, — похвалив Нік. — А хто це?

— А хіба це мав бути хтось конкретний?

— Ні, я просто подумав — ану ж ти виліпив когось знайомого?

Біллі шаснув геть зі сцени, і його місце зайняв Аллен. Він з відразою оглянув голову. Це була неоковирна сіра грудка глини з присобаченими тут і там кавалочками. Він потягнувся за стеком, збираючись переробити її на бюст Авраама Лінкольна чи, можливо, лікаря Джорджа і продемонструвати Нікові, що таке справжня скульптура.

Та не встиг він торкнутися стеком глиняного обличчя, як інструмент зісковзнув і проштрикнув Алленові руку до крові.

Юнак роззявив рота від подиву. Він знав, що не міг бути аж настільки незграбним. Зненацька невидима сила шваркнула його об стіну. Дідько! Знову Рейджен.

— Що не так цього разу? — просичав Аллен.

— Тсе шчоб ти не смів чіпати роботу Біллі! — пролунало в нього в голові.

— Хай тобі грець, я тільки збирався…

— Повикаблучуватися ти збирався. Показати, шчо ти є здібний митетсь. Але зараз є важливіше, шчоби Біллі сам пройшов тсю терапію.

Того вечора, усамітнившись у палаті, Аллен поскаржився Артурові, як йому остобісіло діставати штурхани від Рейджена.

— Якщо він так прискіпуватиметься до кожної дрібнички, то нехай сам усе і робить.

— Ти останнім часом з усіма сперечаєшся, — відповів Артур. — Сієш розбрат. Це твоя провина, що лікар Паґліс більше не хоче нас бачити на груповій терапії. А через твоє постійне маніпулювання персоналом багато хто тепер ставиться до нас вороже.

— Що ж, тоді нехай хтось інший дає раду справам. Хтось не такий балакучий. Це Біллі й дітям потрібне лікування. От нехай вони і спілкуються з усіма цими людьми.

— Я планую дозволити Біллі частіше виходити на сцену, — погодився Артур. — Після того як він поговорить із лікарем Джорджем, час йому буде нарешті познайомитися з усіма нами.

Коли у середу, 24 травня, Мілліган зайшов до кімнати для бесід, лікар Джордж зауважив його нажаханий погляд, немов у доведеної до відчаю людини. Здавалось, юнак будь-якої миті міг дати драла чи, навпаки, впасти як підкошений. Він втупився в підлогу. Лікар Джордж відчував, що ниточка, яка пов’язує його пацієнта з реальністю, напрочуд слабенька. Вони трохи посиділи мовчки. Біллі нервово сіпав коліном. Нарешті лікар Джордж м’яко сказав:

— Може, ти розповіси мені трішки про те, що ти відчув, погодившись прийти на цю бесіду?

— Я нічого про це не знаю, — жалісно протягнув Біллі.

— То ти не знав, що йдеш на зустріч зі мною? А коли ти вийшов на сцену?

— На яку сцену? — остовпіло перепитав Біллі.

— Коли ти вперше дізнався, що у нас із тобою буде розмова?

— З’явився якийсь чоловік і звелів, щоб я йшов із ним.

— Ти уявляв собі, куди і навіщо йдеш?

— Він сказав, що відведе мене до лікаря. Я не знав нащо. — Коліна пацієнта несвідомо смикались угору та вниз у гарячковому ритмі.

Розмова просувалася повільно, час від часу западала гнітюча тиша. Лікар Джордж щосили намагався поладнати з юнаком, у якому впізнав справжнього Біллі.