Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Чому тобі боляче говорити? — запитав він.

— Через хлопців. Я втягнула їх у халепу.

— Яким чином?

Дороті Тернер, яка зустрічалася з Адаланою у в’язниці в ніч перед переведенням до шпиталю, слухала їхню бесіду мовчки.

— Вони не розуміють, що таке любов, — сказала Адалана, — не знають, як це — коли тебе голублять і дбають про тебе. Я вкрала той час. Я відчувала в собі алкоголь і пігулки Рейджена. Ой, як же боляче про це розповідати!

— Так, але це необхідно, — наполіг лікар Джордж. — Допоможи нам у всьому розібратися.

— Це все я накоїла. Трохи запізно тепер казати, що мені страшенно прикро, чи не так? Я зруйнувала хлопцям життя. Але вони ніяк не могли збагнути…

— Що саме? — поцікавилася Тернер.

— Потребу кохати і бути коханою. Бути в чиїхось обіймах. Відчувати чуже тепло і ласку. Не знаю, що штовхнуло мене зробити те, що я зробила.

— І в тих випадках ти відчувала тепло і ласку? — запитала Тернер.

Адалана помовчала, а тоді прошелестіла:

— Хіба на якусь мить. Я вкрала той час. Артур не дозволяв мені виходити, я просто силою думки прибрала зі сцени Рейджена.

Вона роззирнулася довкола мокрими від сліз очима.

— Я не хочу проходити через усе це. Не хочу до суду. Не хочу нічого казати Рейджену. Я просто хочу забратися геть із життя хлопців і більше не завдавати їм лиха. Я так завинила… Сама не знаю, що на мене найшло.

— Коли ти почала виходити на сцену? — запитав лікар Джордж.

— Я почала красти час у хлопців минулого літа. Коли у в’язниці Лебанона їх замикали в карцері, я крала час, аби писати вірші. Я люблю поезію. — Вона схлипнула. — Що тепер буде з хлопчиками?

— Ми ще не знаємо, — м’яко пояснив лікар Джордж. — Ми намагаємося з’ясувати якомога більше.

— Не кривдьте їх, благаю, — попросила Адалана.

— У жовтні, коли трапились ті події, ти знала про плани Рейджена? — запитав лікар.

— Так. Мені завжди все відомо. Я знаю таке, про що навіть Артур не здогадується. Але я не могла цьому завадити. І ще на мене подіяли Рейдженові пігулки й випивка. Не знаю, чому я таке скоїла. Мені було дуже самотньо.

Вона шморгнула носом і попросила паперову хустинку.

Лікар Джордж не хотів відлякати Адалану, тому розпитував дуже обережно, пильно стежачи за виразом її обличчя.

— Чи є у тебе друзі, з якими тобі приємно спілкуватись? Які могли б розвіяти твою самотність?

— Я ні з ким не контактую. Навіть із хлопцями. Я розмовляю тільки з Крістін.

— Ти сказала, що виходила на сцену минулого літа, а також у виправному закладі Лебанона. А до того тобі ніколи не траплялося бувати на сцені?

— Ні. Але я була тут, усередині. Я живу тут уже давно.

— І ти була при тому, як Чалмер…

— Так! — різко урвала Адалана. — І більше ні слова про нього!

— Ти ладнаєш із матір’ю Біллі?

— Та де там! Вона навіть хлопчикам не може дати раду.

— А з Кеті, сестрою Біллі?

— Так, я розмовляла з Кеті. Але, гадаю, вона про це не здогадувалась. Ми з нею ходили разом на закупи.

— А як щодо брата Біллі — Джеймса?

— Ні. Він мені не подобається.

Адалана витерла сльози, сіла рівно і недовірливо, досі хлюпаючи носом, подивилась на відеокамеру. Повисла тиша, і лікар Джордж зрозумів, що Адалана пішла. Він дивився на сполотніле обличчя Міллігана і чекав, хто ж вийде на сцену наступним.

— Було б добре, якби ми могли поговорити з Біллі, — м’яко, але переконливо промовив він.

Тривога і переляк вигулькнули на обличчі юнака. Він хутко оглянув приміщення, в якому опинився. Лікар Джордж упізнав цей вираз. Він мав нагоду бачити його у в’язниці округу Франклін, коли лікарка Вілбур домоглася, щоб на сцену вийшов справжній Біллі.

Побоюючись, що Біллі щезне, перш ніж він встигне з ним поговорити, лікар Джордж лагідно звернувся до юнака, котрий нервово сіпав коліном і боязко нишпорив очима по кімнаті:

— Ти знаєш, де ти зараз?

— Н-ні? — нерішуче протягнув той, стенувши плечима, ніби відповідав на запитання шкільного тесту і не був упевнений, що це правильний варіант відповіді.

— Ти у шпиталі, а я — твій лікар.

— Господи, він мене вб’є, якщо пронюхає, що я говорив із лікарем.

— Кого ти маєш на увазі?

Біллі знову роззирнувся довкола і побачив націлену на нього відеокамеру.

— А це що таке?

— Це камера. Вона записує на відеоплівку нашу бесіду. Ми подумали, що тобі корисно буде подивитися запис того, що тут відбуватиметься.

Але Біллі вже зник.

— Та штукенція його налякала, — з відразою в голосі процідив Томмі.