Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Ґері зміряв його поглядом.

— Отже, це ти вислизаєш із гамівних сорочок. Тоді ти точно Томмі.

— Власною персоною, — знуджено відповів юнак.

— Ми з Денні розмовляли про коробку, напхану електронним начинням, яку поліція знайшла при обшуку помешкання. Він сказав, що вона твоя.

— Денні завжди був патякалом.

— Навіщо ти виготовив фальшиву бомбу?

— Хай йому грець, ніяка то не фальшива бомба! Хіба ж я винен, що тупоголові копи не здатні розпізнати «чорний ящик»?!

— Що-що?

— Те, що чули. «Чорний ящик». Це пристрій, за допомогою якого можна зламати телекомунікаційну мережу. Я просто експериментував — хотів обладнати телефон у машині. Я обмотав циліндри червоною ізоляційною стрічкою, а пришелепуваті копи вирішили, що то бомба.

— Але ти сказав Денні, що та коробка може вибухнути.

— Ой, на бога! Я завжди кажу це дрібноті, щоб вони не займали моїх речей.

— Звідки в тебе таке глибоке знання електроніки, Томмі? — поцікавилась Джуді.

— З книжок, — стенув плечима той. — Я самоук. Скільки себе пам’ятаю, мене завжди цікавило, як працюють різні речі.

— А як ти навчився вислизати з кайданів і пасток? — запитала вона.

— То Артур підкинув ідею. Хтось повинен був уміти виплутуватися з мотузок і тікати з того хліву, де нас лишали зв’язаними. Тож я навчився контролювати м’язи й суглоби рук. А згодом зацікавився різноманітними замками і засувами.

Швайкарт на мить замислився, а тоді запитав:

— А зброя теж належала тобі?

Томмі похитав головою.

— Тільки Рейджену дозволено брати до рук зброю.

— Дозволено? А хто визначає, що кому дозволено, а що ні? — озвалася Джуді.

— Ну, це залежить від того, де ми перебуваємо. Слухайте, мені набридло постачати вам інформацію. Це парафія Артура чи Аллена. От їх і розпитуйте, ясно? Я пішов.

— Стривай… — почала Джуді, але було вже запізно.

Очі юнака затуманились, а потім його поза змінилася. Він склав долоні пірамідкою, пучками пальців докупи. Коли він підвів голову, Джуді за виразом обличчя збагнула, що перед нею Артур. Вона відрекомендувала його Ґері.

— Прошу вибачення за поведінку Томмі, — сухо промовив Артур. — Він доволі відлюдькуватий юнак. Якби не його здібності до електроніки і відмикання всіляких замків, я, певно, давно заборонив би йому показуватись. Одначе його обдарування приносить неабияку користь.

— А в тебе які таланти? — запитав Ґері.

Артур самокритично змахнув рукою:

— Я всього лише аматор. Моя царина — біологія і медицина.

— Ґері розпитував Томмі про зброю, — звернулася до нього Джуді. — Її зберігання суперечило правилам умовно-дострокового звільнення, тобі про це відомо?

Артур кивнув.

— Тільки Рейджену дозволяється чіпати зброю. Це його привілей як хранителя люті. Втім, він має право застосовувати її лише для захисту і виживання. Свою надзвичайну силу він також може використовувати винятково для загального блага, нікому не завдаючи шкоди. Ви знаєте, що він уміє керувати концентрацією адреналіну у своїй крові?

— Він, скориставшись тими пістолетами, викрав і зґвалтував чотирьох жінок, — відкарбував Ґері.

— Рейджен нікого не ґвалтував, — заговорив Артур із крижаним спокоєм. — Я з ним розмовляв. Він скоїв кілька пограбувань, бо був у розпачі через купу несплачених рахунків. Рейджен зізнався, що привласнив гроші тих трьох дівчат у жовтні, але категорично заперечує будь-яку причетність до того, що сталося з жінкою в серпні, як і до зґвалтувань.

Ґері нахилився вперед, пильно вдивляючись в Артурове обличчя. Адвокат відчував, що його скепсис швидко тане.

— Але ж докази… — почав він.

— До дідька докази! Якщо Рейджен запевняє, що чогось не робив, так воно і є. Він не брехатиме. Може, Рейджен і крадій, але він не ґвалтівник.

— Ти кажеш, що розмовляв із Рейдженом, — промовила Джуді. — А як це у вас відбувається? Вголос чи подумки?

Артур сплів пальці.

— Буває по-всякому. Іноді це внутрішній діалог, непомітний для сторонніх. Але коли поруч нікого немає, ми таки говоримо вголос. Гадаю, якби хтось угледів цю картину, то вирішив би, що ми геть з’їхали з глузду.

Ґері відхилився на спинку стільця, витягнув із кишені хустинку і витер чоло.

— Хто повірить у цю історію?

Артур поблажливо всміхнувся.

— Як я вже сказав, Рейджен ніколи не бреше, як і всі ми. Нас усе життя звинувачують у брехні, тож для нашого гурту стало справою честі ніколи не кривити душею. І байдуже, вірять нам чи ні.

— Але і правдою ви не поспішаєте ділитися, — зауважила Джуді.