Андрій Новік - Останній спадок

— Ще й як сумую. Найбільше хочеться сказати, що люблю, що без неї все абсолютно не так.

Лука не плакав. Він лише глянув дорослими очима й побажав гарних снів. Тихенько підвівшись, я вийшов із кімнати.

Кляті підбори-шпильки на кожному кроці відбійними молотами віддавали в п’яти, а потім голкою прошивали наскрізь усе тіло аж до голови. Ліве плече ледь витримувало вагу чорної шкіряної сумки, напханої документами, косметикою, ще й із пляшкою води. Права рука повільно масувала скроні, аби хоч якось, хоч на трішки відігнати втому.

Кожен крок важчав і робив пересування неможливим. Вийшовши з конференц-залу, Мелані Маєрс поплелася до ліфта — шляху до омріяного відпочинку. Жінка віддала б зараз усе, аби спрямувати думки до чогось буденного, як-от вишивання чи мильна опера. Треба було забути нещодавнє зібрання. Вона ступила до ліфтової кабіни, натиснула кнопку «0» і стомлено притулилася спиною до стінки. Під вагою шестиденного робочого виснаження повіки мимоволі опустилися, і жінка поринула в рятівну темряву.

«Ще кілька десятків хвилин — і блаженний відпочинок… Гаряча ванна… м’яка пінка…»

Різкий голосний сигнал вивів білявку з трансу. Її молодий напарник-програміст, устромивши ногу, зупинив ліфт і заскочив досередини. Низький, на вигляд років із тридцять, азійського походження й з тоненьким голосом. Рідкувате чорне волосся завжди стирчало в різні боки (іноді Мелані здавалося, що то жахлива стомлива робота довела його зачіску до такого стану), а маленькі очі дивилися на все й усіх із незмінною підозрою.

Думки про піну вивітрилися вмить. Чортів вузькоокий! Ні, опускатися до расизму не для Мелані Маєрс, хоча чортів Діксон і дістає тупими, нудними запитаннями до печінок. Особливо ті питання діймали тоді, коли погляд напарника націлювався на її сідниці чи розстебнуті ґудзики блузки.

— Almost … [11] Майже… ( англ. ) — усміхнувся чоловік.

Жінка лише кивнула, чим дала знак про абсолютну відсутність бажання вести будь-який діалог. Очі за змеженими повіками продовжували шукати бажаного відпочинку. Від самої думки про гарячу воду та всіяну бульбашками пінку на її оголеному стомленому тілі дихання ставало важчим.

— Так… навіщо ти збрехала, Мелані? — неочікувано запитав азіат, стріляючи поглядом, як завжди, трішки нижче, якраз у виріз блузки.

Серце Мелані на мить зупинилося. Вона не знала, що відповісти. Цю тему більше не варто порушувати.

— Я не брехала, Лі. Ти ж знаєш, — крізь зуби процідила жінка.

Нагадування китайця витягнуло її з теплої ванни. Руки затремтіли, і спробами сховати їх до кишень цього не приховати. Слід контролювати себе, адже найменший вияв слабкості викаже її, поставить під сумнів компетентність і право працювати в цій компанії.

«Якого біса так довго?»

Кабіна опускалась зі швидкістю реактивного слимака. Для повного ефекту не вистачало лише, як у фільмах шістдесятих, фонової веселої музики. Час спливав надто повільно.

— Куди їхатимеш? — Лі Діксон змінив тему розмови.

Хоча чоловік і народився в Китаї, батько, уродженець Техасу, усе ж наполіг на своєму прізвищі.

Мелані ледь помітно полегшено видихнула.

— Барселона.

— Барселона? Справді? — здивувався програміст. — Там, здається, цієї пори надто спекотно.

— Так.

— Мій друг Кайл якось бував там. Каже, неперевершене місто. Особливо готичний квартал.

«Господи! Та закрийся вже!»

— Чим добиратимешся? Проте чого я питаю: звісно ж, літаком. Яким авіарейсом? Чув, United Airlines [12] United Airlines — одна з найбільших авіакомпаній у США та світі з базовим аеропортом у Чикаґо, штат Іллінойс. Після злиття з Continental Airlines стала найбільшим авіаперевізником у світі. надає знижки на прямі рейси з нью-йоркського аеропорту Кеннеді в європейському напрямку. Як знаю, з Вашинґтона прямо до Барселони з літаками туго.

Ліфт зупинився, але Діксон і далі щось торочив, щоправда, відвівши погляд від декольте, наче врешті зрозумівши всю непристойність своєї поведінки. Мелані, так і не відповівши, по-зміїному прослизнула повз китайця, ледь зачепивши його за плече. Вона майже бігла, але відірватися від напарника ніяк не вдавалося. Вони опинилися в просторому приміщенні з прозорими скляними стінами. Мелані ніколи не подобалась атмосфера офісного холу. Направду вона була їй огидною — викликала почуття ув’язнення у величезному акваріумі, за яким вели постійне спостереження. Як за піддослідними пацюками. Свободою тут аж ніяк не пахло.