Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

Трудіна ворожість добре впливає на синтаксис Елодії.

— У мене нічого не виходить їсти, дякую.

— У тебе могло б вийти щось випити, — каже Клод.

— Могло б.

За цим іде знайома сюїта звуків: дверцята холодильника, штопор необережно дзвякає об пляшку, гучно видобуто корок, келишки з учорашнього вечора споліскують під краном. Пуйі. Просто з іншого боку ріки від Сансеру. Чому б і ні? Майже сьома тридцять. Маленькі виноградинки з їхньою туманною сірою поволокою мають бути нам якраз до ладу чергового спекотного й безвітрого лондонського вечора. Але я хочу більшого. Таке відчуття, ніби ми з Труді тиждень нічого не їли. Розворушений Клодовим телефонним замовленням, я жадаю на додаток забуту, старомодну страву — картоплю з оселедцем в олії по-французьки. Слизький копчений оселедець, воскова молода картопелька, перший віджим найкращих оливок, цибуля, дрібно порубана петрушка — я знемагаю з голоду за такою стравою. Як елегантно її відтінило б пуйі-фюме. Але як переконати матір? Не складніше, ніж перерізати дядькові горлянку. Витончена третя країна в моєму списку ще ніколи не видавалася такою далекою.

Усі ми тепер за столом. Клод наливає, келихи понуро здіймаються на честь померлого.

Серед тиші Елодія нажахано шепоче:

— Але самовбивство. Це якось так... так несхоже на нього.

— Ну то що ж, — каже Труді й залишає це так і висіти. Вона помітила зручну нагоду. — Як довго ви були знайомі?

— Два роки. Коли він викладав...

— Тоді ти не знаєш про його депресії.

Материн тихий голос тисне мені на серце. Яке це заспокоєння для неї — вірити в логічну історію про психічну хворобу та суїцид.

— Мій брат не був, якщо чесно, народжений для насолод світу.

Клод, як я починаю розуміти, не першорядний брехун.

— Я не знала, — каже Елодія стиха. — Він завжди був такий великодушний. Особливо до нас, знаєте, молодшого покоління, яке...

— Геть інша людина, — твердо відрізає Труді. — Я рада, що його студенти ніколи цього не бачили.

— Навіть у дитинстві, — каже Клод. — Якось він накинувся з молотком на нашу...

— Зараз не час для цієї історії, — обірвавши, Труді робить її ще цікавішою.

— Твоя правда, — відповідає він. — Ми однаково його любили.

Я відчуваю, як материна рука підіймається до обличчя, щоби прикрити його або щоб змахнути сльозу.

— Але він ніколи не звертався по допомогу. Не міг прийняти, що хворий.

У голосі Елодії з’являється незгода або скарга, котра матері й дядькові навряд сподобається:

— Але це повний абсурд. Він їхав до Лутона заплатити типографу. Готівкою. Був такий радий закрити борг. І він мав сьогодні читати. У поетичному товаристві Королівського коледжу. І ми троє були, знаєте, як на розігріві.

— Він любив свої вірші, — каже Клод.

Елодіїн голос наростає разом із її болем:

— Чого б він з’їхав з дороги та...? Просто так. Коли він щойно закінчив книжку. І потрапив до короткого списку премії Одена.

— Депресія — це жах, — Клод дивує мене своїм осяянням.— Усе хороше в житті зникає з твого...

Мати перебиває. Голос у неї різкий. З неї досить.

— Я розумію, що ти молодша за мене. Але ну що, мені справді треба тобі це все розжовувати? Фірма в боргах. Сам у боргах. Незадоволений своєю роботою. Дитина, яку він не хотів, уже на підході. Дружина трахається з його братом. Хронічні проблеми зі шкірою. І депресія. Так зрозуміло? Ти думаєш, нам без твоїх сцен іще не достатньо погано, без твоїх поетичних читань і премій, і розмов про абсурд? Ти залізла йому до ліжка. Вважай, тобі пощастило.

Труді перебивають у відповідь. Вереск і шелеп — стілець перекидається назад, на долівку.

У цей момент я помічаю, що батько віддалився. Як частинка у фізиці, тікаючи від нас, він уникає визначеності: упевнений в собі, успішний поет-викладач-видавець, спокійно зосереджений на поверненні свого будинку, свого батьківського дому; або безталанний, затюканий рогоносець, несьогосвітній дурень, зачавлений боргами, злигоднями та браком таланту. Що більше ми чуємо про одного, то менше віримо в іншого.

Перший звук, який видає Елодія, — одночасно слово і схлип.

— Ніколи!

Тиша, крізь яку я відчуваю, як Клод, а за ним моя мати, тягнуться за своїми келихами.

— Я не знала вчора, що він скаже. Усе неправда! Він хотів вас повернути. Намагався зробити так, щоб ви ревнували. Він би вас ніколи не вигнав.

Її голос стишується, коли вона нахиляється поставити стільця на місце.

— Того я і прийшла. Сказати вам, і краще б ви зрозуміли. Нічого! Нічого між нами не було. Джон Кернкрос був моїм редактором і другом, і вчителем. Він допоміг мені стати письменницею. Так зрозуміло?