Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Вона все кричала і кричала, а я, приголомшений таким розвитком подій, сидів мовчки, і лише зрідка намагався вставити слово. І раптом вона, вихопивши сумку, почала нею мене дубасити. Намагаючись заспокоїти жінку, я швидко усвідомив безглуздість цієї витівки і дав задній хід. Йдучи спиною до тамбуру, я невміло відбивався від скаженої бабуськи, а опинившись за дверима, хутко причинив їх за собою, і тримав ручку так, щоб стара фурія не прорвала оборону.

— Чого це вона розлютилась? Не зрозумію ніяк. Я ж ні словом, ні ділом не образив і не посягнув на неї. Може бути, що ця мила бабуня — завзятий боєць за моральний образ людини з усілякими там загальноприйнятими нормами. Не знаю напевне, але якась вона підозріла.

Зненацька хтось несподівано поклав мені руку на плече, змусивши обернутися назад — це був він, гроза всіх безквиткових зайців, — провідник. Він з посмішкою вдивлявся у моє налякане обличчя.

Років на вигляд двадцять п'ять, щуплий хлопець з личком у веснянках і вогняно-рудими кучерями, які неслухняно стирчали з-під форменого кашкета. Зелені очі і білі брови доповнювали його необразливий і трішечки навіть кумедний вигляд.

— Ваш квиточок, громадянине хороший, — з милою посмішкою промовив рудий провідник.

— Розумієте… — почав було мимрити я, але був з його боку м'яко перерваний.

— Так, зрозуміло, квиточка в вас немає. Я вірно розумію?

— Так, вірно. У мене немає грошей, а, відповідно, і квитку нема звідки взятися.

— Значить, що? — запитав він, прижмуривши праве око. — Будемо висаджувати і передавати в руки правосуддя?

Витримав паузу.

— Так? — запитав він знову, і від того вся симпатія моя стосовно до нього, миттєво зникла, як карта з колоди у фокусника.

— Це ваше право, і чиніть зі мною так, як вважаєте за потрібне. Але! Хотілося б сподіватися на яку-небудь людську солідарність і очікувати від вас милосердя до моєї скромної персони.

Він не кліпаючи дивився на мене. Обличчя його не відображало жодних емоцій і вагань. Мені здалось на мить, що він побачив жахливу Горгону, і в тієї самої миті скам'янів від її смертоносного вигляду. Що там ворушилось в його голові, не знаю, але наслідки розумового процесу рудого виявились для мене досить неприємними, навіть паскудними.

Провідник відвів свій дивний погляд, зняв з пояса рацію і, натиснувши кнопку зв'язку, мовив:

— Андрюха, давай сюди сержанта. В мене тут волоцюга безквитковий. Навіть не питав, чи є у нього документи. Даю руб за сто, що він сам їх не бачив вже багато років. І ще, дзенькни на станцію, щоб його там прийняли з почестями.

Коли він прийняв палець з кнопки, рація прохрипіла у відповідь:

— Буде зроблено.

Парубок знов поглянув на мене — в очах його я побачив спалахи вогників злості.

— Ну, що, волоцюго, доплигався? Зараз тебе мусора приймуть з потрухами, будеш знати, як без квитка їздити.

Буквально одразу після слів, вимовлених юним провідником, до тамбура, де ми стояли, увійшов, міцної статури міліціянт в званні старшого сержанта. Похмурі брови і надуті губи, ненав’язливо так, самі про себе говорили: „хорошого від мене не чекай — марно“. Та мені останнім часом так таланило, що про щось хороше я й не замислювався.

Він з-під лоба витріщився на мене і заходився свердлити своїм поглядом. Я натомість просто його розглядав.

— Чого зиркаєш? Руки за спину і кругом, твою мать, — грубим тоном звернувся він до мене. Звісно, я підкорився. Обернувшись обличчям до дверей, які так старанно обороняв від оскаженілої бабці, я завів руки за спину, і одразу ж на них защіпнулись наручники. Бабуся, відчувши, що оборона послабшала, відчинила двері і побачивши мене безпорадного, в кайданах, та ще й під вартою міліціянта, миттєво кинулася в атаку.

— Ну, що, злодюго, упіймався? Так тобі й треба. По заслузі.

Тут вона перекинулась на співробітника міліції.

— Ви, товаришу міліціонер, посуворіше з ним, а то, я, як подивлюсь, він спритник ще той. Сумочку мою хотів до рук своїх прибрати разом із моїми заощадженнями. Адже, ще Гліб Жиглов казав: „Злочинець повинен сидіти у в'язниці“. Вірно я кажу?

— Вірно, мамаша, вірно. Повертайтеся на своє місце, злочинця знешкоджено, а якщо хочете дати свідчення проти нього, то вам слід вийти на наступній зупинці і там затриматися на деякий час, — мовив сержант, а бабця почала здавати потроху назад.

— Ой, та ти чого, синку?! Мені ж до кінцевої. Я ж до доньки іду. Ось і гостинці везу. Не можна мені. Та врешті-решт, Бог з ним, з волоцюжкою, він-таки ж нічого не поцупив у мене, точніше не встиг.