Людмила Иванцова - Живі книги

«Мдааа…» – невесело промовив лікар, а ми з дівчиною зустрілися очима.

«То що? Що це означає?!» – дівчина перевела погляд на лікаря.

«Ну… означає, що травму було отримано ще раніше. А зараз пів на другу… А така хірургія – це дуже делікатна справа… Плюс – доїхати до спеціалізованого відділення, це навіть із мигалкою хвилин сорок… – Він дістав із кишені цигарки, але потім рвучко запхнув їх назад. – По конях! Все одно треба їхати зашивати. А нормальний мужик проживе і без пальців! Це ж не голова і не…»

Впритул до під’їзду стояла «швидка».

Дівчина раптом спитала, чи можна їй поїхати зі мною і, не чекаючи відповіді, передала медбрату банку, а той із виразом безмежної скорботи урочисто прийняв вантаж.

Я витер здоровою рукою сльози на її щоках і спитав, як її звати. Виявилося, що Веронікою.

Раптом із під’їзду хтось гукнув: «Сумки! Сумки ж у ліфті лишилися!»

«О Господи! – дівчина ляснула себе по лобі. – Я ж саме їхала на співбесіду, на роботу влаштовуватися! Там же всі документи! Та вже чорт із нею, з тою роботою!»

І ми поїхали зашиватися. От така історія.

Ярослав усміхнувся і глянув на годинник.

Віктор, передчуваючи, що це ще не кінець історії, стримався і нічого не спитав.

– Ну, ось майже і все. Правда, історія не нова, їй уже чотири роки, – стримано всміхнувся Ярослав, оцінивши витримку колишнього військового, – і вона мала продовження. Може, це комусь і видасться дивним, але не мені. Доля, забравши в мене одним махом два пальці, натомість познайомила з жінкою, яка невдовзі одним махом народила мені двох синів!

– Так прямо й одним махом?! – засміявся слухач.

– Ну, не настільки миттєво, але я вважаю це дуже непоганою компенсацією, – підморгнув співрозмовнику Ярослав, знову забувши про мінімальний зір Читача.

– Це просто казковий фінал, дякую вам! Якби то була звичайна книжка, я б дуже засумнівався в реальності такої розв’язки й такого збігу обставин! – розвів руками Віктор.

– Точно! Я б теж. У книжках пишуть казна-що! Що автору заманеться. Я, правда, читаю небагато – коли мені? Треба родину годувати. А от Ніка читає. Інколи мені переказує. То не в усе віриться, чесно скажу. Але ж я вам розповів чисту правду. І нестачу пальців пред’явив як доказ! Правда, цю історію ми краще розповідаємо з дружиною в ролях…

– А компенсацію?

– Що компенсацію? – не зрозумів Ярослав.

– Компенсацію не пред’явили! Жінку й синів! – всміхнувся слухач.

– То це легко перевірити! Якщо схочете пересвідчитися, замовте наступного разу не мене, а мою дружину в цій чудернацькій живій бібліотеці й попросіть, щоб прийшла з малими! Правда, вони швиденько рознесуть цю кав’ярню на друзки, то факт! – засміявся Ярослав і знову зиркнув на годинник. – Мушу бігти. Радий був познайомитися! А зараз поспішаю, треба повертатися на об’єкт, днями закінчую там класти плитку і їдемо з малечею в Крим. Живемо нормальним реальним життям. А ви кажете – так не буває!

Оповідач підвівся, і Віктор повторив його рух. Чоловіки потисли один одному руки, простягнуті над столиком із двома порожніми чашками. Тістечок вони не замовляли – Ярослав сказав, що солодкого і вдома їсть забагато, та порадив пригостити належним йому тістечком наступну Книгу, особливо якщо це буде якась молода особа з цікавою ліричною історією.

Віктор усміхнувся. Цієї миті Ярослав уперше схотів зазирнути йому за окуляри, але, звісно, стримався, розпрощався і хутко спустився сходами вниз, притримуючись за перила скаліченою рукою. Віктор лишився за столиком, щоб трохи побути на самоті й обдумати почуте – чого тільки не трапляється з людьми! Ось тобі маєш – перша «прочитана» історія, а така неординарна!

Увечері таки грянула травнева гроза, яка сповіщала про своє наближення аж від обіду. Небом пропливали невеликі, але щільно-кудлаті хмаринки, на якусь мить прикриваючи пекуче сонце, час від часу здіймався вітер, крутив смерчі з пилюки й кинутих папірців, катав порожні пластикові пляшки, притулені десь під стіною чи парканом недолугими, не надто екологічно налаштованими мешканцями міста, котрі ще не навчилися, як європейці чи, скажімо, японці, нести ту пляшку в руках, аж поки не знайдуть смітничок, а то й додому, але не кидати абиде. Тож усе це надто тимчасове на тілі вічного міста з поривами вітру каталося під ногами, літало, кружляло, шурхотіло й гриміло, потім знову влягалося, але дощу все не було. Перехожі дослухалися до далекого гуркоту, примружували очі й відверталися від пісочного вітру, позирали на небо, але з нього за цілий день і не капнуло.