Татьяна Белимова - Вільний світ

Вона в простих блакитних джинсах, білому светрику «під горло», рукави закатала (бо день видався спекотним, незважаючи на початок жовтня), а спортивну куртку пов’язала на талії, і та звисає таким собі білим міні-парашутом.

– Бач! Городську Єфремів гонука привіз! Вона буде в нього інтерв’ю про Голодомор брати.

– Ти ба! А з якого ж це він року?

– Так із двадцять другого! А мо’, і раніше народився. То вже треба його попитати.

– І памороки йому не відбило? Ти диви. Ще й тямить усе. А як почне розказувати про себе та про Германію… Не переслухаєш і за день!

– Такий уже балакучий вдався.

– Але як баба Голька його померла, то здав.

– Та він іще раніше здав! Коли сина поховав.

– А хіба не вперед баба Голька померла?

– Ні. Спершу син розбився на машині, а вона ускорості, може, за три чи чотири місяці.

Вона ще студентка, яка підробляє в одній зі столичних газет, приїхала зі своїм другом до його діда. Збирає матеріали про Голодомор для редакції, але насправді – для себе. Вона теж із тих, у кого… (її родина так само знає, що таке голодне виживання й повільна безкровна смерть).

– А куди? Киш! Забирайся! Клята душа!

Дід Єфрем носаком калоші прикладається до зайшлої на подвір’я курки, закидаючи назад у загородку, защіпає хвірточку й докірливо дивиться на свою гостю. Але вона не розуміє його погляду. Тоді він уточнює: «Це ти хвіртку не причинила?» Вона досі не може зрозуміти: «Мабуть. Я й не звернула уваги». І тоді дід довго й терпляче пояснює, що скрізь і завжди має бути «порадок», як у Германії!

На широкому подвір’ї гора жовтогарячих гарбузів, трохи видовжених, «гібридних», що своєю формою нагадують деку скрипки, або груші, які звисають із нахилених цьогорічним щедрим врожаєм гілок – простягни лише руку, і котрась уже буде в ній. Але вони ще зеленкуваті – зимові. «А цю грушу мій син покійний…» – дід замовкає, швидко відвертається і йде до хати з привітною, підведеною ясно-блакитним верандою – «вбиратися для фото». («Я тобі дам велике фото – ось дивися! Це ж мене у вісімдесят другому для дошки пошани знімали! Нє? Не годиться чорно-біле? Ну то я піду вберуся в празникове! Бо ще пропечатають у столичній газеті діда в куфайці і калошах!»)

На обтягнутому буро-коричневим дерматином ослінчику – диктофон, фотоапарат і декілька старосвітських альбомів, у яких на пожовклих сторінках із цупкого картону розклеєно такі ж пожовклі світлини, що на них уже дихнув невблаганний і безупинний час.

«Переконана, що Єфрем Іванович належить до центрально-українського антропологічного типу, – швидко нотує вона в простий учнівський зошит. – Середнього зросту. Приблизно метр сімдесят п’ять, може, вісімдесят сантиметрів. Чоло покате невелике. Перенісся середнє. Яскраво виражені надбрівні дуги. Очі великі сірі. Волосся ще не зовсім сиве (хоча Єфрему Івановичу вже вісімдесят три роки), радше чорне із сивиною, в’ється. Вуста великі, опуклі. Постать кремезна, широкоплеча. Величезні кулаки (так би мовити, пудові). Генетика однозначно тут перемогла обставини й умови існування, адже в часи Голодомору Єфрему Івановичу було десять років. Дивно, але вихідний генетичний код не мутував під тиском цих зовнішніх обставин: діти й онуки – нащадки Коломійців чоловічої статі – так само кремезні. Справжній хліборобський рід із діда-прадіда, судячи з прізвища – козацького коріння».

– Дак ніхто точно й не знав тоді, де ховали померлих. Не знали ми, куди їх звозили тими гарбами. Казали люди, що в ярки за село. Там десь і батько мій, і дід, звався Денисом Коломійцем, і баба, її Лісандрою кликали, Олександрою, як уже правильно казати.

– А ви потім не шукали?

– Мати ходили, розпитували. Але всі по-різному показували. Ніхто точно нічого не міг сказати.

– А ті люди, які вас грабували тоді, у тридцять другому? Вони й далі в селі жили?

– Жили! А чого ж їм було не жити? Жили, поки не повимирали. Нікого вже з них немає.

Ті самі пенсіонерки, які мешкають по сусідству і вже прогулювалися під ворітьми Єфремової садиби, знову спиняються, спираючись на низеньку хвіртку, і звідти, ніби з пункту спостереження, прислухаються до дідової балачки й сканують його гостю.

– А в Германії нас американець звільняв. На таких машинах низеньких, чотириколісних із пужалами. Ой, люди! Наїхали – повен двір!