Татьяна Белимова - Вільний світ

Поки ми шикуємось у колону, Ванька встигає мені шепнути:

– Экий ты, Ефрем! Опять всю ночь мамку звал! Хоть бы девку какую кликал!

Ох, Ваньку! Я ж до дівчат ще не залицявся! Не встиг! Я ж хотів учитися! І вчився! Знаєш, як вчився – краще за всіх! Усі десять років! Але наш колгоспний голова на згадку про моїх діда й батька – куркулів – дав мені направлення… на курси трактористів. Рік провчився, а потім на трактор і в поле. Поки літо було, то й жив там. А потім війна. А зараз ти, Ванько, і сам знаєш.

Сьогодні ми йдемо розчищати дороги. Снігу в цьому році! Довкруж дороги перемети майже в людський зріст. І знову насипало, намело так, що й не проїдеш. Наша ділянка на виїзді, уже майже за містом, попід тим лісом, що його було видко з нашого бараку. З лісу вибігає, перетинаючи шосе, неширока, так що двом возам і не розминутися, ґрунтова доріжка, вона тягнеться й по інший бік від дороги, збігаючи вниз із невеличкого горбка до найближчого від Проскурова села.

Моє серце по-зрадницькому калатає. Стугонить так голосно, аж мені здається, що це вже не серце моє, а невидимий велетенський дзвін сповіщає всіх – в’язнів і конвоїрів – про те, що сьогодні я таки зважився… Так, я це давно планував й очікував слушної нагоди. І ось вона, ця нагода! Тікаю! Або зараз, або ніколи! Я акуратно кладу свій заступ на землю, долаю кілька кроків обважнілими, ніби не моїми, пудовими ногами до конвоїра.

– Was ist los? [3] Чого тобі? ( нім .)

О диво дивне! Невже це Ганс? Наш добрий, співчутливий Ганс, який завжди частував буряками з підводи, не боячись імовірних проблем із керівництвом? Я зазираю йому в очі й бачу там не дві холодні арійські крижини, а майже слов’янську теплу кароокість.

– Хочу до вітру!

На мигах показую, що мені треба «до вітру», негайно й по-серйозному, вдаю, що знімаю комбінезон, присідаю, але Ганс випереджає мене: гидливо штовхає під лікоть (усе-таки він арієць), указує на з’їзд із шосе на невеличкий сільський шлях. Інакше з дороги не зійдеш – майже в людській зріст (а то й вищі) рукотворні снігові кучугури з обох боків утворили химерний білий коридор, льодяний тунель, за дах якому править по-зимовому бездонне, чисто-синє, без жодної хмаринки небо.

Тут, по-інший бік снігової стіни, до моїх ніг знову повертається молодеча сила, очі чітко й безпомилково розрізняють потрібні орієнтири, а вуха вловлюють Гансові кроки, що віддаляються в протилежний від мене бік. Біжи, Єфреме, біжи! Або пан, або пропав!

І я біжу, не розбираючи дороги! Біжу щосили! Біжу з усього свого прагнення волі! Моєю спиною в усіх можливих напрямках теж біжать «мурахи» від щохвилинного, щосекундного очікування автоматної черги. Я на бігу розкручую себе то вправо, то вліво – хай лишень спробують поцілити, і з жахом чую за собою чиєсь тупотіння! Невже живим вирішили брати? Не дамся! Хай уже вбивають! З розгону стрибаю в невеличкий, порослий кущами ярок. Зверху на мене валиться, колючи просто в обличчя молодечою, давно неголеною, такою ж, як і моя, бородою, хтось знайомий, хто, відсапавшись і обтрусившись, виявляється… Ванькою.

– Ты что ж это, Ефрем, товарища решил бросить?

Ванька ображено сопе в мій бік, але я, тамуючи сміх, тягну його назад, на доріжку до села.

– Біжімо!

І ми біжимо, а мені так радісно, так легко, ніби й не було ніколи цього багатомісячного погибельного полону! Не було скаліченого, осиротілого дитинства! Ніби це не я, а хтось інший, схожий на мене, пройшов ці страшні випробування. І хтозна які, може, стократ лютіші випробування ще попереду? Ніби я знаю, що мене чекає вільний світ – світ поза концтабором, війною, голодом.

Ми біжимо, вільні і юні, а тому дужі та сильні! Ми біжимо… у прекрасний вільний світ.

– Мамо! Ти бачиш цю могилу?

– Яку могилу, доню? Цей невеличкий горб між двома тополями на узбіччі?

– Так, мамо… Тут багато хлопців – молодих, юних, чудових… Івани – Степани – Андрії – Тараси – Миколи – Михайли… А серед них, мамо, і Нюсин Рома…

– Рома?… Роман Павленко?

– Він загинув майже відразу… На початку війни… Я знаю… Йому не боліло. Міна розірвалася за декілька метрів від нього. Не було шансів… Пам’ятаєш, мамо, як ти нам співала? Ой – у полі – жи-и-и-то – копитами – зби-и-и-то – під – білою – березо-о-о-ю – козаченька – вбито…