Татьяна Белимова - Вільний світ

Немічні, старі, хворі тут не виживають… Сьогодні ми знову були на «уборці»: прибирали спорожнілі єврейські будинки від «майна» колишніх власників, готуючи приміщення для квартирування ще одного, нещодавно прибулого німецького батальйону. Я ніколи раніше не чув слова «національність», а якщо й чув, то ніколи не замислювався про його значення. Але ось зараз, на цій війні, я нарешті спізнав страшний його зміст, спізнав і вжахнувся долі не-арійців, і зрадів, що я – не єврей. Я бачив їх здалеку, таких, як і ми, наляканих, зігнаних, як барани в отару, в’язнів, що брели, несучи на своїх спинах тавро у вигляді жовтої зірки, присуваючись дедалі ближче й ближче до невідворотного страшного майбутнього…

Ми тягли піаніно з квартири на другому поверсі, що, як живе, ревло й здригалось усіма своїми клавішами від кожного нашого необережного руху. Той, хто правив за четвертого носія, вочевидь не справлявся: з останніх сил намагаючись не впасти, він зайшовся надривним сухим кашлем, щойно ми виволокли нещасний інструмент за будинок на задвірки.

– Er ist mehr tot als lebendig… Tuberkulose! [1] Він здохляк, скоро здохне від сухот! ( нім .)

Ця фраза, кинута одним із конвоїрів знічев’я, видмухана разом із цигарковим димом, пролунала в унісон з автоматною чергою. Кашель перейшов у передсмертне харчання, а конвоїр уже на мигах наказував нам:

– Nimm die Schuhe! [2] Бери чоботи! ( нім .)

Але ніхто з нас трьох не поворухнувся; постоявши хвилину з непокритими головами, ми помалу рушили до парадного входу. Уже пізно ввечері в бараку мій товариш Ванька з Воронежа, присунувшись до мене впритул, у самісіньке вухо, так, щоб чув лише я, зашепотів те, що я й так знав про цього «сьогоднішнього», про його маленьку дочку, про дружину, які чекають на нього й чекатимуть далі, бо ніхто їх не сповістить, що його вже немає… А може, так і краще?

«Любий мій синочку Юхреме! Молюся за твоє повернення вдень і вночі! Болить душа моя за тебе! Усі думки мої зайняті-заповнені лише тобою!

Повернулися механізатори Гриць і дядько Петро, що ото з тобою техніку були погнали за Дніпро, прийшли скоро, майже відразу, десь за тиждень. Казали, що вас німці сильно бомбили дорогою, гуло страшно, неба не стало видно через ті кляті літаки. Полякалися, що страх, покидали ті трактори – і додому. А офіцери товсті, як ті літаки побачили, чимдуж у кропиву порачкували. А німець літає, як шуліка над курчатами, і куди хоче, туди й цілить…

Казали, що ти, щоб трактора все-таки за Дніпро переправити, уночі поскручував шипи з коліс, бо вдень сильно бомбили переправу. А що далі? Як далі? Чула ще, що наших там, за Черкасами, німець у кільце загнав, усіх у полон загріб, а хто здаватися не хотів, тих постріляв…

Ох, Юхреме-Юхреме! Чого ж ти не повернувся? Чого не покинув того трактора й не майнув до Княжої? Нащо поїхав за Дніпро? Що хотів знайти? Чого шукав?

Ох, Юхреме-Юхреме…

А наша Дарка вже зовсім доросла стала, така вже мені помічниця! Тиха, роботяща, а гарна, як намальована.

А ще, синочку, недавно до нас партизани приходили. Та які там партизани… Знаєш ти їх – Сава Невмиваний і Прохор Безпалько. Ото ж вони і ще там із декілька п’янчуг у лісі тепер живуть, а в нас приходять харчі забирати. І до мене прийшли, знають, що тебе вдома зараз немає:

– Віддавай, значить, тітко, одяг зі свого Єфрема!

– Ах ви ж, гаспиди! А син мій повернеться, що вбере?

А вони на мене пістолета наставляють, та ще й приказують світла не засвічувати й нікому про них, анафем клятих, не казати. Думали, не впізнала їх, великих героїв? Чи налякалася? Так вони ж навиклі грабувати… Самі кинулися до скрині й усе твоє, синочку, що ти ото зі своїх заробітків купив, позабирали – і капелюш, і шалик, і костюмчика, і кожушок, і гармонію, і навіть штани твої старі, бузиною фарбовані, ті, що я тобі пошила вже й не пригадаю якого року.

Де ти, синочку? Написала б тобі листа, та я ж малописьменна… Читати ще сяк-так, а написати, мабуть, не подужаю… Та й куди того листа відправляти? Загубився мій синочок на страшних дорогах війни. Чи зустрінемося ще колись? Чи дочекаюсь тебе живим побачити? Молюся за тебе…»

Мати моя Марія знову наснилася мені сьогодні. Ось сиджу я за столом у нашій хаті, а мати дістає з печі борщ, масний дух якого лоскоче ніздрі передчуттям ситного обіду, крає буханець гарячого ще хліба. Відчуваю, що цей сон вістує мені щось добре, можливо, навіть швидке повернення додому, зустріч із матір’ю, сестрою. Наповнююсь увесь урочисто-святковим, як на велике свято, очікуванням дива, не хочу поки розплющувати очей, хоча й пролунало вже чітке й загрозливе «Aufstehen!».