Володимир Худенко - Дим

Пожухлі трави хитались під слабим вітром на обочинах курної дороги до Теремка. Вони спіткали табличку, гранітну таку каменюку, і на ній було написано: «Храмы, музеи, памятники строятся не для современников… они строятся для будущих поколений. Княг. Мария Тенишева». Точно, так же й звали тую княгиню. Онно там далі, за розписними ворітцями і самим Теремком, є їй пам’ятник, вона стоїть там, немов задумавшись, немов ненароком спинившись, начебто хотіла осьо вже йти кудись, і тут же застигла в бронзі. Але хоч і застигла, та все ж хазяйнує, приглядає за своїм отим багатством, оберігає його.

Теремок красивенний! Різнокольорові розписані віконниці з якимись жар-птицями і квітами, єдинорогами, і змії там повзають, звиваються, і якесь таке усміхнене сонечко надо всім… Але в Теремок вони одразу не пішли, а почовгали до химерної церковки – «Церковь во имя Святого Духа», так сказала Лара, ага. А над входом – «Спас Нерукотворный», мозаїка Реріха. Виходить, то Спаситель, ну так, а за ним же – ангели, архангели з якимись іще трубами, і онно укривають його, наче яким полотном. Іра зачудовано милувалася церковкою, а тоді побігла до іншої стіни – зазирати у вікна. Церковка саме була закрита на реконструкцію, а Лара ще й розказувала колись, що то, мовляв, не справжня церковка, бо там ніколи не правилося служби і вона не була навіть освячена ніколи. Нібито попам тодішнім чи нинішнім не сподобався розпис той, оця-от мозаїка, неканонічна вона їм чи якось так. Ну, нехай. Ірина он милується – хоч би тобі що!

– Подобається мені тут! – солодко потягнулась Ірина.

– Верно, дворянская кровь дает о себе знать, – підморгнула Лара Антонові, і той всміхнувся.

– Та ну вас! – одмахнулась од них Ірина і побігла знов зазирати по вікнах то там то сям.

Походили навкруг Спасу того, церковки, та й рушили далі по території. Людей ходило чимало тут о цій порі – чоловік двадцять Антон точно нарахував, туристи. А от по території місцями пожухла трава, Антон подумав – погано косять. Мені б, подумав, косу замашну, то я би тут за півгодини вправився – чого занехаювати? І скотині б якій була трава – тим же кролям. А то люди ходять, дивляться, а воно таке ото. Безладдя.

У приміщенні художньої школи взагалі була екскурсія, і там діти сиділи за партами, а вчителька, мабуть, щось розказувала про княгиню та старі часи – Іра з Ларою всілися за задню парту, як ті школярки, і слухали, а Антон побрів на вулицю. Поки він викурив цигарку там, вони явилися знов і почимчикували з Ларою удвох, держачи одна одну попід руки, до Теремка. Антон неспішно побрів слідом.

Дійшовши, він побачив Лару, що вийшла з Теремка з телефоном у руці – вона помахала йому рукою і всміхнулася, піднесла слухавку до вуха. Антон всміхнувся їй і зайшов до Теремка. Роздивлявся на першому поверсі всілякі приладдя та костюми – онно таке як ткацький верстат стоїть, а ось декілька російських дівчачих сарафанів, піч ось є, чи що воно таке, а осьде столик… Він роззирнувся – ходили внизу двійко людей усього, старший чоловік із фотоапаратом ФЕД та дівчина в брючному костюмі, роздивлялись також. З другого поверху доносились голоси – там, певне, йшла екскурсія, мабуть, і Ірина ж там, певне, слухає.

Антон піднявся на другий поверх – дійсно, так і є. Тут діти, підлітки наче, усі в однаковій синьо-білій шкільній формі, більшість дівчаток, і вчителька чи екскурсовод щось їм розказує, Антон не дуже й прислухався.

– На самом деле это было хорошо известно еще в девятнадцатом веке, а нашим предкам, дети, это было известно даже ранее! И вот именно поэтому институт девственности нашими предками всячески поддерживался, и девушка, которая, скажем, вступила в половую связь, не выйдя замуж… она подвергалась всякого рода воздействиям – мазали дегтем ворота, налепляли перья, и так далее, то есть ее будущее было обречено.

Ірина стояла в кутку і начебто дивилась у вікно, а чи слухала неуважно ту вчительку – то була жіночка в потертому піджачку і такій же спідниці, коротко стрижена, узагалі якась уже така пожила, немолода, сивувата.

– За этим стоит глубокий смысл, потому что для того чтобы было нормальное потомство, надо иметь одного мужчину, одного отца, а не смесь генов.

Антон зиркнув на стіну і угледів те, що його цікавило. О, він пам’ятав оту виставку ще з дитинства! Там під старовинними фотокартками стояли балалайки, і різні. І була там одна розписана басова балалайка, здоровенна! Антону давно хотілося хоча б одним пальцем торкнути її струну – почути, як же воно, те одоробло, звучить. Страх як йому те було цікаво. І як же воно на ньому грати?