Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

У кишені знову дзенькає телефон отриманим повідомленням. Це, мабуть, Юліана Всеволодівна. Дивна вона останнім часом. Ми ж півгодини тому все обговорили по телефону, і я ще раз їй сказала, що листи привезу особисто і матеріал за ними також сама буду робити. Почула у відповідь: «А ви з характером… Але в журналістиці інакше й не можна…» Ні, есемес не від Юліани Всеволодівни. Це від Любомира:

«Оленко, будь ласка, не читай те, що я сьогодні набирав. То зовсім не лист пароха, а мій до Тебе. Проте не хочу, аби Ти читала це ось так, із комп’ютера. За місяць сходження пластунів на Піп Іван Чорногорський. Я бачив, що Ти теж записалася до гурту. Тоді знову побачимося і поговоримо.

Не знаю, скільки часу минає, відколи я застигаю із телефоном у руці. Завважую нарешті, що літня пані поруч перестала читати свою книжку в імпровізованій обкладинці зі старої газети і майже невідривно дивиться на мене. Здогадуюся, що вона має певні підозри стосовно моєї адекватності. Відвертаюся до вікна, щоб приховати від сусідки усмішку, яка міцно приклеїлася до моїх вуст. Сонечко береться немилосердно пекти, щойно ми від’їжджаємо від Львова, тож надіваю темні окуляри, затуляю вуха навушниками і починаю обмірковувати майбутню статтю.

Музика. Українська пісня у виконанні Соломії Крушельницької. За вікном – сонце, яке заповідає на завтра розморену літню спеку.

Раптом пісню перериває телефонний дзвінок. На екрані висвічується «Любомир». Я всміхаюсь і кажу «алло». Втім, це вже зовсім інша історія.

Виявилося, що під стукіт коліс дуже легко думати, згадувати. І хоча вона знов опинилася в полоні радісних надій, спомини були сумними, найгірше, найважче спливало, додавало в діжку меду ложку дьогтю, хвилювало, напружувало хворі нерви.

На горизонті зранку піднімався туман, курилися гори, сонячна погода раптово оберталася на дощ, листопад був напрочуд холодним, вночі мороз прикрашав шибки вагона. Дивували галицькі пейзажі за вікном, незвична архітектура будинків, що пливли повз неї і зникали, бентежачи новизною іншої культури.

Втім, хай там як, але він написав листа і запросив її до себе, на Галичину.

Кожне його слово випромінювало радість: «Руська бесіда» зустріла як рідного, цілковита свобода для творчості, трупа рветься до роботи, чекають на неї. Приїжджай, кицюню, не барися! Проблем багато, але разом подолаємо все.

Зірвалася, поїхала. За рік спокійного життя – без нього, без ревнощів – майже одужала, почувалася набагато краще. Через серце пройшли жахливі погроми, коли сама-одна виходила з дому до озвірілого натовпу, наче на сцену в трагічній виставі, та починала вмовляти, спокійно, розсудливо. Майже кожному намагалася заглянути у вічі, знайти хоч подобу людяності у погляді, а сама говорила, говорила, як молитву, як роль, як благання. Не вбили, не пограбували, розійшлися.

Скільки разів, почувши ґвалт і лайку, бігла рятувати інших, іноді вдавалося зупинити, іноді було марно…

Зараз, у потягу, перетнувши кордон, уперше за останні місяці відчула себе в безпеці, але як там старенька мати, рідні, друзі?

Під стукіт коліс прокинулася вночі, думки, спогади, як марення, з’являлися перед очима живими кольоровими картинами.

Маленька дівчинка, ледь прокинувшись, у самісінькій сорочці летить крізь лісок по знайомій, захованій темрявою, стежці зустрічати сонце, бо кращого видовища, як схід сонця, у своєму дитячому житті ще не знає. Встигла – з пагорба, як на долоні, видно перші промені, вони вмить заливають небо малиновою фарбою, а потім швидко, радісно випливає сонце. Ніч відступає, птиці щебечуть тисячами голосів, тепер можна повертатися додому щасливою без будь-якої причини.

Як вільно й природно співали птахи, так само співалося разом із батьком у церкві. У рідній церкві, у Заньках. Ще малою співалося, як дихалося, звуки сонячними променями обгортали тіло, ставало легко і радісно, маленькі дитячі негаразди забувалися, не залишаючи й сліду. Парафіяни, прості селяни, утирали сльози, засмаглі обличчя світлішали, нічого не скажеш, гарно пан Адасовський зі своєю меншенькою співають, заслухаєшся.

У неї закохувалися, так, закохувалися. Перше зізнання почула в п’ятнадцять років, від товариша брата, навіть імені його не згадає. Приносив оберемки квітів, дивився, як зачарований. Під час прогулянок по-дорослому підтримував руку і, вітаючись, так само чемно та з гідністю цілував їй зап’ясток. Було приємно знати, що комусь ти припала до душі, але не більше. Цей літній роман обірвався раптово. Через її жарт.