Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Олено, а ви німкеня?

Це питання матінки Любомира раптово приводить до тями. Ситуація настільки буденна для мене, що почуваюся знову здатною нормально рухатися і говорити. Спершу людям складно вимовити моє прізвище без помилок. Далі просто цікаво, звідки така екзотика?

– Ні, я – українка, а таке іноземне прізвище маю від свого вітчима.

Бачу, що пані Наталія воліла б і далі розпитувати мене про походження та інші родинні подробиці, проте Любомирового батька ця тема, схоже, не цікавить. Він – відомий історик, про що я довідалася вже давно, а нині маю можливість переглянути його праці про минуле Львова, виставлені під склом старовинного креденса.

– То що там, у тих листах до Соломії?

У пана Мирослава приємний баритон. Про такий голос кажуть «оксамитовий». Напевно, студенти радо слухають його лекції.

– Багато відомих фактів, про які я раніше чув або ж читав, – одразу відгукується Любомир. – Скажімо, парох Лісницький описує Соломії суспільне зрушення у Львові, викликане її щедрим меценатством. Власне, коли вона перерахувала гроші через Павлика Франкові…

– Ага… Було діло… – пожвавлюється тато Любомира і потирає лоба. – Так-так! 500 франків на ужиток партії, на агітацію чи на «Громадський голос». [4] «Громадський голос» – газета, що з різною періодичністю та під різними назвами («Новий громадський голос», 1904–1905) виходила у Львові (1895–1939). На її сторінках друкувалися І. Франко, М. Павлик, Осип Маковей, Марко Черемшина та ін. Газета в різні періоди свого існування еволюціонувала від соціалістичних орієнтацій до націоцентричних. Це була не перша її славна офіра і не остання. Соломія ніколи не забувала, хто вона і де її батьківщина… Власне, усі громадські справи в Україні тих часів, як у Західній, так і в Центральній, вершилися за рахунок таких небайдужих громадян, як Крушельницька, існували на волонтерських засадах, так би мовити. Бо української держави тоді не було, хоч був народ, який прагнув самореалізації і здійснював її у доступний йому спосіб. Показовим тут є те, що Соломія була не просто собі заможна пані, яка вділила зі своїх маєтків. Ні, вона сама заробила ті кошти…

– Ну так… Слушно кажеш, – Любомир супить брови, допомагаючи собі таким чином зосередитися – не раз уже спостерігала подібну міміку. – А ще я, наприклад, не знав, про те, як вітав Краків Соломію восени 1895 року… Парох описує ті чутки, що докотилися до Львова після надзвичайного успіху Крушельницької. Буцім публіка шаленіла від захоплення. Натовп чекав її виходу з театру. Найсміливіші розпрягали коней і тягли карету самі. Інші несли Соломію на руках. Це був справжній масовий психоз…

Бачу усмішку на обличчі пана Мирослава, яка йому, до слова, дуже личить. Наталія Павлівна тим часом спритно забирає зі столу використані тарілки і швидко повертається з кухні вже з іншими стравами. Я намагаюся підвестися, щоб допомогти їй, але вона досить владно припечатує мене поглядом до стільця.

– І що ж відповіла на це Соломія? – пан Мирослав заходиться коротеньким смішком.

– Потвердила це…

– О! – Любомирів батько виглядає вкрай заінтригованим. – Я лише чув, що в Кракові на вистави за участі Крушельницької обов’язково ходили Стефаник [5] Василь Стефаник – відомий український письменник, новеліст. і Новаківський, [6] Олекса Новаківський – відомий український художник, педагог. які тоді там навчалися. А про випадок із каретою – ніц. І як довго тривало це листування Соломії і пароха Лісницького?

– Не так і довго. Судячи з дат, до трьох років. Десь до перших гастролей Соломії Латинською Америкою в 1897 році…

Прислухаюся до розмови цих двох таких подібних між собою чоловіків. Обоє худорляві, мають тонкі риси обличчя, сіро-блакитні очі, темне волосся. Я б радо і далі підмічала і нотувала десь на підсвідомому рівні подробиці цієї розмови, аж раптом голос Любомирового батька виводить мене з цього стану.

– А ви, Олено, що думаєте про ці листи?

– Ну… Це листування з виразними ознаками нерозділеного кохання. Маю на увазі почуття пароха Лісницького до Примадонни. Воно не знайшло відгуку в душі Соломії. Це також ясно з її відповідей. Та й чи могло бути інакше? Співачка зі світовою славою і звичайний хлоп, який вивчився на священика…

– А мені здається, Соломія зовсім не дерла носа з приводу своєї слави… Тут, радше, йдеться про ту велику травму, що її вона зазнала, відмовившись від свого першого кохання.