Владимир Лис - Стара холера

Єва мусила оборонятися, мусила.

– Не віриш, то спитай у свого чоловіка… Хай він тобі правду скаже… І що на твему весіллі мені казав… Про те, де ми стрічатися будемо… Псисько проклятий… Добре, що не мене вибрав…

Павлина дивилася на неї, а Єві здавалося, що сестра даленіє, що вона відступає кудись далеко, крізь стіну. Проходить стіну так легко, мовби та з ситцю чи картону.

– Спасибі, Євцю, – почула вона голос сестри. – Дєкую, що відкрила мені очі…

– Ти що, смієшся наді мною?

Єва крикнула, аж шибки у вікні задзеленчали.

– Що ти, Євцю… Я вірю тобі…

– Віриш?

– Звісно… Чом би я мала не вірити…

Павлина підійшла й раптом схопила Євину голову в руки, а тоді стала обціловувати.

– Яка ж я дурна була, Євцю… То ж він мав тебе вибрати… А тепер собі мститься, що так учварив… Пожалів нещасну стару дівку…

– Мовчи, Павлино…

Сестра одірвалася од Єви.

Єва здригнулась – сестра дивилася на неї світло і якось… наче прозоро, дивилася геть крізь Єву. І голубила своїми очима. Очиськами. Які зовсім недавно з бляклих зробилися молодими.

«Отак легко… Отак легко мені вдалося?» – подумала Єва.

Їй стало смішно, неначе хто залоскотав у неї під пахвами. От-от засміється.

Подумала: «Ну й дурна в мене сестра. Тико що тепер – покине Арсена, зновика в хату вернеться? Ще цього не хватало».

Сказала:

– Ти не гарячкуй, Павлинко… Він ще перебіситься, от побачиш. Ще заживете й дітей наживете. Чи, мо’ ти вже груба?

– А що, мені не можна? – Павлинині вуста раптом болісно скривилися.

– Чого ж нє… Я ж і кажу, що все ще буде у вас добре…

…Єва таки почула, як спиняється коло пошти трактор. І виглядати не тре’ безпомильно впізнала, що то його трактор. А потім і його побачила, коли вже вбіг, ввірвався до маленької кімнати.

Арсен, ввірвавшись, звелів, аби їх лишила удвох Олена, Євина напарниця по роботі. А тоді й випалив:

– Що ти їй сказала таке?

– Кому їй?

У нього був такий вигляд, що Єва воліла б померти.

– Я часто заходив до сільмагу? Коли возив кудись Софійку? Коли, Єво?!

– А хіба не заходив, Арсене?

– Раз чи хай два за три місяці… По цигарки і ще раз по хліб… «Коли ж я пропустила, як удруге заходив?» – Євина думка спалахнула, як блискавка.

– Куди вона поділася, Єво?!

– Хто подівся?

– Та ж Павлина! Я приїхав додому, а її нема…. Ось, диви…

Він розтулив кулака, і Єва побачила клаптик паперу.

– Читай!

Єва прочитала два коротких речення: «Не шукай мене. Мені буде ліпше самій».

– Я думав, що до вас вернулася, – сказав Арсен. – Де вона, Єво?

– Звідки я знаю? Ви-те посварилися, то й розбирайтеся.

Арсен схопив Єву за руку. Єва глянула на нього й здригнулася. Ні люті, ні ненависті в Арсенових очах не було. Тільки біль. Біль і здивування. Й очікування чогось невідомого, може, дива… То для неї було страшніше за ненависть…

– Знаєш, що вона мені сказала? Що ти не могла збрехати… Що ти завше правду кажеш… Що така гарна, як ти, не може сказати неправди… Що в тебе чиста душа… Що в твоїй душі соловейки співають навіть восени, ось що вона сказала, Єво… Що тобі не може не вірити…

Слова гарячково злітали з Арсенових вуст і пашіли, розпечені, мов клубки невидимого вогню. А серед того вогню стояла Павлина.

Та Павлина, яка завше дивилася на світ з приреченою насторогою і з любов’ю – на неї, Єву… Єву, яка покохала Арсена, яка пішла заради своєї любові на таку підлу обмову. Як могла Павлина їй вірити! Нащо? Чому вона вірила?

Єва спитала себе, і їй стало зимно. Так зимно, ніби на село враз налетіла хуга, од якої не знаходилося порятунку, не було де сховатися.

– Прости, Арсене… Мені здавалося, що ти… Якби ти міг простити… Вона повернеться, от побачиш.

Тоді Єва вірила в те, що казала. Її віра, віра у власні слова виросла з розпачу, що огортав неї, що огортав, наче білий саван, у якого вона сама себе загорнула. Але помирати вона не збиралася. Вона болісно хотіла жити, бути поруч з чоловіком, якого вона так любила і який кохав її сестру… За віщо?

«Може, за те, що мене любить Павлина», – подумала Єва. – Добре, – сказала Єва. – Вона вернеться, і я все їй розкажу. – Я тоже розказав тій дурній. – Арсен скреготнув зубами. – Я насправді років два тому мав з тою сучкою діло…

– З Софійкою?

– Ну мав, мав… Вона ж як магніт притягує… Але то було тико їден раз. До того, як Павлину вперше побачив. За два роки до того… Я ж не знав, що неї стрічу…

– І ти їй про то сказав? – Євиному здивуванню не було меж. – А як я міг не сказати?.. Я вже за ці місяці геть розучився брехати…