— Олесю, вийди!
Однокурсниця одчиняла і заходилася вереском, бо зроду не уявляла, що воно таке — оголений горбань, а також гадки не мала про сюрреалізм, тому встигала ляснути дверима, перш ніж той видихав із перегаром:
— Олесю, впусти, світ здригнеться!
Щодо цього вона дуже сумнівалася, адже мала симпатію до Петра Чумаченка, чемпіона факультету з гандболу, що його торс часто виникав у її нічній уяві, тому дівчина не оминала жодного спортивного змагання, щоби вдосконалювати видиво.
І перестала одчиняти.
Тому на лекціях Степан найбільше боявся зустрітися з нею очима, вмощувався на останню парту і якомога швидше занурювався у катетер: «сідав на крапельницю». Часто, отямившись аж серед ночі, спускався сходами і ридав перед дверима № 317, подекуди й гримаючи:
— Світ здригнеться!
Увесь гуртожиток ник, особливо від вигуку:
— Есмеральдо!
Бо голос у нього був нутряний, пройшовши валторною викривлених трахей, здобував потужні обертони, неначе в Квазімодо, і общага вібрувала зо страху, надто Олеся, яка тряслася, що Петро-гандболіст щось дурне запідозрить.
Якось Степан висотав чергову пляшку, і його осяяла чудова ідея відвідати на вихідні рідне село. Там він побачив на дверях сліди проникнення. Образившись, що із його хати знову пропали деякі речі, тихцем уночі викрав із сторожки діда Микити ружжо. Таємно привізши, надійно заховав, одначе співкамерники знайшли берданку під матрацом і посідали навколо, тяжко замислившись. З іншого боку їх брала цікавість, дуже хотілося продовження подій, куди вони повернуть? Тому хлопці обережненько розколупали патрони і полегшено виявили, що ті заряджені сіллю; натовкли їх туго папером і знову залили парафіном.
Посеред ночі, підскочивши, Степан хопився рушниці:
— Я ж казав! — вигукнув похмільно.
Розбудилися товариші:
— Що ти казав? — мружилися на озброєного горбаня.
— Що світ здригнеться! — тряс рушницею.
Хлопці хотіли спати, й почали одмовлять:
— Вона ж сіллю заряджена, — брехали.
— Ах — сіллю? — схопив зі столу коробочку з канцелярськими кнопками, спритно висипав у жерло; щоб його не перехопили, вискочив, неначе краб, боком, помчав із рушницею до кімнати № 317 і заволав:
— Олесю! Виходь!
Чудом дівчина не підійшла до дверей, а спросоння пробурмотіла:
— Ось я Петрові скажу...
— Якому ще Петрові? — нашорошився він.
— Чумаченкові!
Оце новина! Виявляється, його найкращий співкамер-ник став на заваді.
— Ах ти ж сука! — вибухнув Степан, перш ніж вибухнула його рушниця, вирвавши з дверей чималу діру.
Не встиг вставити новий набій, бо був обеззброєний друзями, потягнутий геть, а общага почала прокидатися й міркувати. Триста сімнадцята оніміла назавжди, лише тупо споглядала, як хлопці притягнули з верхнього сортира двері і встигли прикрутити їх саме перед візитом коменданта.
— Хто стріляв? — допитувався.
— Петарда стріляла, — пояснив Петро Чумаченко, ховаючи за спину викрутку, якою щойно прикрутив табличку № 317. — Правда, дівчата?
Ті оніміло кивали головами, тугіше натягуючи ковдри, бо вирішили, що їх теж виженуть із вишу.
— Яка ще в сраку петарда? — донюхувався комендант.
— Роботяги гуляють, — кивнув на протилежний гуртожиток Петро. — День строїтєля.
Комендант визирнув, але не побачив нічого, крім неба, розцяцькованого канцелярськими кнопками зірок.
Хлопці, обсівши Степана, тужно споглядали, не вірячи жодній його сльозині.
— Нам хана. Ще один такий фокус — його посадять, а нас виключать. Бо як чоловік ухопився зброї, то далі вже йому хапатися нема за що! — стогнав староста.
— Є за що! — несподівано заперечив Петро Чумаченко й визирнув у вікно, видивляючись там якийсь свій план, поки незрілий, щоб ним поділитися. З усіх присутніх він почувався найвинуватішим, і все через Олесю — ще б пак, вона ж на нього око поклала, а не на Степана.
Друзі часто тепер бачили, як Петро видивляється у вікна навпроти, не розуміючи, що в тій общазі може бути аж такого цікавого, чого не було в цій.
— Шо ти там не бачив? — дивувалися.
— Підходящої кандидатури, — буркав, не пояснюючи, бо ж він, гандболіст, умів мислити стратегічно.
Нарешті набачив там жінку Валю, яка вечеряла, поставивши сама собі пляшку вина, потім обвела поглядом убоге приміщення. Поміркувавши, вона не стала бруднити склянку, а хильнула просто з горла; подумавши, приклалася ще, а вже лише потім почала жувати суху самотню міві-ну. Чумаченко терпляче вичікував, коли у малярів настане трагічний переддень зарплати, і завітав до неї.
Читать дальше