Светлана Талан - Матусин оберіг

Карина ще не спала – чекала на повернення Олесі.

– Ну, як справи?

– Кепсько, – сказала подруга й розповіла про розмову з Ігоревою матір’ю. – Слухай, ти віриш у містику?

– Скоріше так, аніж ні, – сказала Карина. – Пам’ятаєш, як в інтернаті одного разу вночі розбудила тебе своїм плачем?

– Так. Ти мені сказала, що наснилася мати, і я перебралася до тебе в ліжко.

– Насправді я жодного разу уві сні не бачила обличчя своєї матері. То вона стоїть до мене спиною, то десь ховається, то ось-ось маю до неї дійти, а вона зникає… Тієї ночі мені наснився будинок, такий великий, гарний, у кілька поверхів. Я йду подвір’ям і не можу намилуватися красою: там басейн, газонна зелена травичка, альпійські гірки, троянди квітнуть, в’ються, знаєш, є такі… Нібито я знала, що йду до матері, аж раптом якийсь бородатий дядько хапає мене, щоб не пустити до неї. Я плакала, кричала й виривалася. Прокинулась – інтернат!

– І я поруч, – усміхнулась Олеся. – Чому ти згадала цей сон?

– Я ніколи його не забувала. Якось вкарбувалося надовго, аж поки не потрапила в садибу Кобцевої.

– Це до Надії Іванівни, де ти влаштувалась на роботу?

– Так. Заходжу – і бачу свій сон! Ти уявляєш?!

– Може, щось стерлося з пам’яті з часом? Та й будинків багато схожих між собою… Зачекай! Її ім’я та по батькові таке ж, як й у твоєї матері? То, може…

– І в мене була така думка. Спочатку я подивилась її документи – вони, до речі, не замкнені.

– І що? Не таке прізвище? Так вона ж була заміжня!

– Надія Іванівна вийшла заміж у 1991 році й жила з чоловіком до його смерті, а я народилась у 1994. Не складаються пазли.

– Могли ж вони удвох вирішити покинути тебе в пологовому?

– І я про це подумала, але познайомилась із сусідкою Кобцевої, яка все життя її знає, тож у них ніколи не було дітей, хоча й чоловік возив Надію Іванівну по всіх лікарях і ворожках. Ось так, Олесю! А будинок уві сні я бачила саме цей, що б ти мені не казала. Не знайшла матір, утратила Валентина… Що ж, така моя доля! – зітхнула дівчина.

Олеся розповіла, як пішла на їхнє з Ігорем місце біля водойми та зрозуміла, що треба знайти клініку, де б допомогли його вилікувати.

– Ось тобі й містика! – сказала Олеся. – Якби не те місце, то й досі б думала, як лікувати душу, а там зрозуміла, що є ще надія і не з того я почала.

– Не боїшся, що Ігор вилікується й не буде з тобою? – Карина поглянула Олесі у вічі.

– Я про це зараз не думаю. Якщо буде щасливий з іншою… Аби лише вилікувався – я вже б від того була щасливою!

Тієї ночі Олесі не спалося. Вона довго крутилася в ліжку, у голову лізли різні думки. Було далеко за північ, коли вона чомусь згадала рядки з маминого листа: « Важливо в житті знайти свою близьку кохану людину й не менш важливо не загубити себе в пошуках. Потрібно вміти кохати й доводити щодня це своїй коханій людині, щоб не втратити, зберегти кохання, за яке іноді потрібно боротися».

«Дякую, матусю, – подумала Олеся. – Я бережу своє кохання, і боротися за нього в мене вистачить сил».

У вікно заглядав серпом місяць, зорі ясніли світними цятками на чорному небі, коли дівчина заснула, сповнена надій.

Олесине життя закрутилося, понеслося вихором. Коли залишалася вдома з дитиною, фарбувала тканину, сушила її у дворі на мотузках, різала на стрічки. Поки парувала на газовій плиті виварка, писала в різні клініки країни, листувалася з лікарями, надсилала їм медичні висновки та обстеження Ігоря. Хтось відповідав одразу, інші відповіді затримували, але висновок один: ніхто не хотів ризикувати та зробити хлопцеві ще гірше. Олеся здаватися не мала наміру й одного разу, у середині літа, отримала пораду звернутися до клініки в Ізраїлі та її адресу. Недовго думаючи, Олеся за оголошенням знайшла перекладача й відправила листа до Ізраїлю.

У вихідні подруги плели сітки, залишивши вдома Людмилу Анатоліївну за няньку. Від «павучків» вони дізналися, як люди їх знаходять.

– В основному через соцмережі, – розповіла їм Ольга Володимирівна. – Користувачі знаходили нас на волонтерських сайтах, бо ми часто писали там про те, що потрібна матеріальна допомога пораненим військовим. Одна дівчина була на педагогічній нараді і там почула про нас. Хтось приніс їжу для бійців і залишився плести сітки, а то була відеозйомка, після якої нас побачили по телебаченню.

– Ви, Ольго Володимирівно, розкажіть дівчатам про мене, – попросила Світлана й загадково всміхнулася.

– Ось сама й розкажи!