Светлана Талан - Матусин оберіг

Дівчатка йшли поруч, як раніше, розмахуючи портфелями, а згори на них синню дивилося травневе небо. Уперше Олесі не було так тужно й самотньо, і дівчинка розуміла, як їй допомагає мамин лист.

– Що ти робитимеш удома? – спитала вона Ніну.

– Саме це я хотіла тобі розказати! – сказала Ніна й озирнулася. Навколо нікого не було, але вона все одно стишила голос. – Піду гуляти з Анжелкою з п’ятого А.

– Так вона ж старша від тебе! – Олеся здивовано поглянула на Ніну. – Ти з нею вже дружиш?

В Олесиному голосі прозвучали нотки розчарування й навіть образи, але подруга того не помітила.

– Так це ж класно! Уяви, вони мене прийняли до своєї компанії!

– Хто це «вони»?

– Анжелка й хлопці з шостого класу збираються на пустирі біля старої школи, – майже пошепки сказала Ніна. – Я також із ними там тусуюсь.

– І вони кажуть на тебе Мала? – з іронією сказала Олеся.

– Та яка різниця? Головне, що я там уже як своя! – із захопленням розказувала дівчинка. – Хлопці приносили пиво, й Анжелка також пила з ними.

– А ти?

– А що я? Так, зробила ковток, щоб не прогнали, – і все. Гидке! А ще вони там курять! Але дивись, щоб нікому!

– Ти ж мене знаєш! – ображено сказала Олеся й додала: – А я гадала, що ми побудемо разом.

– Ще встигнемо, а сьогодні не можу!

Олеся повернула у свій провулок. Батько був на роботі, тож дівчинка передяглася й одразу взялася за домашні завдання. Як виявилося, вона й справді багато чого пропустила. Робити уроки самій було незвично, але дівчинка знала, що потрібно звикати до нового життя – так хоче її мама, й Олеся змусила себе зосередитися на завданнях. Коли все закінчила, узяла маленький ключик, просунула в нього товсту шовкову нитку й повісила на шию. Тепер її тумбочку, де лежить мамина тека, ніхто не зможе відчинити. Олеся хотіла пообідати, але передумала. Вона відімкнула замок і дістала мамин лист.

« Доню, посади мої улюблені квіти мальви, – просила мама. – Ти знаєш, де вони ростуть: у садку ліворуч, понад довгим парканом. Ці квіти самі можуть насіватися, але трапляється так, що вимерзають узимку, тому я зібрала для тебе насіння».

Олеся усміхнулася, розглядаючи малюнок червоної мальви, який зробила для неї мама. Дівчинка знайшла у шафці насіння квітів, пішла в садок. Вона спушила землю й висіяла насіння. Олеся добре пам’ятала, як вони щовесни з мамою разом сіяли квіти, а потім дівчинка мірялася зростом з високими мальвами, які швидко росли й завжди обганяли її. Мама зривала квітку й прикрашала доньчині коси, а потім вони разом робили з квіточок лялечки в різнобарвних сукнях. Знову сум огорнув дівчинку, і їй хотілося розплакатися, але вона згадала мамині слова, звела очі вгору, туди, де так далеко від неї була матуся. Над дівчинкою синіло високе прозоре небо. Олеся усміхнулася кутиками вуст чи то небу, чи мамі, але усмішка вийшла якась сумна-пресумна.

До кінця навчального року Олесі вдалося надолужити згаяне в навчанні, і дівчинка думала про те, що мама пораділа б разом із нею. Почалися літні канікули, й Олеся мала більше вільного часу, щоб гуляти з Ніною, але подружка все частіше бігала до старшої компанії. Олесі було неприємно від того, і, можливо, вона образилася б на Ніну, але мама їй написала:

« Може трапитися так, що одна з твоїх подружок почне дружити зі старшою дівчинкою. Ти повинна її зрозуміти, бо в такому віці дівчатка можуть захоплюватись якоюсь старшокласницею – і це природно. Твоя подружка захоче наслідувати старшу дівчинку, може, навіть спробує стати в чомусь схожою на неї, якщо навіть поведінка її не заслуговує похвали. Ти можеш або зблизитися з іншою подружкою, або зачекати, поки захоплення старшокласницею мине, або просто продовжувати спілкуватися зі своєю подружкою, як і раніше, і не перейматися тим, що вона більше часу проводить не з тобою. Домовились? Не перейматися!»

Олеся терпляче чекала, поки Ніна натусується зі старшими й прийде до неї.

У червні Тихон Павлович узяв відпустку, і дівчинка раділа з того, що зможе більше часу бути з ним, а не на самоті, але в перший же вечір батько зайшов до хати, і донька відчула, як від нього тхне перегаром. Раніше він міг випити, але то траплялося дуже рідко й то на свята. Вона питально подивилася на батька, той не витримав погляду, сів на стілець, почав роззуватися.

– Не дивись так на мене, Лесько, – язик у батька заплітався. – Мене ніхто, ніх… ніхто й ніколи не має права засуджувати… Якось так.