Кирило Круторогов - Бомбардир

«ДОЦЯ» – повідомив дисплей.

«Головне – точно обрати момент!» – пробурмотів я крізь зуби. Зітхнув, прийняв виклик і зовсім іншим тоном вимовив:

– Привіт, рідна! Як ти там?

– Привіт, тату! Все гаразд. Тільки-но закінчилися пари.

– У суботу?

– Ну! Гризу граніт шість днів на тиждень.

– Мати що, не може нагодувати тебе чимось їстівнішим?

– Де їй! Вона вічно на роботі. Так що найчастіше годую її я.

– Може, і до мене як-небудь зазирнеш, що-небудь зготуєш?

– Ще чого! Мені до тебе не дорівнятися. До речі – наступного разу сподіваюся на твій фірмовий плов.

– З родзинками?

– Ну… Я, до речі, чого телефоную,– з її голосу зникла грайливість.– Скоро день студента, і я…

На екрані пішла трансляція з «Олд Траффорд». Відразу перемкнувшись, я слухав упіввуха.

– …розраховую на твою спонсорську допомогу. Як-не-як – професійне свято.

– І на скільки ж розраховуєш?

– Тисячі на чотири.

Я поперхнувся.

– Софіє, це ж натуральний рекет! Журналісти, особливо спортивні, не такі забезпечені люди, як здається читачам.

– Тату, ну ти ж у курсі: я не читаю «Територію».

– Дякую за відвертість! Але суть від цього не змінюється.

– А ще говорять, що журналісти продаються…

– Ти тільки скажи, хто покупець. Я хоч зараз.

– Отже, мені на тебе не розраховувати? – голос дочки впав, у ньому вчулося роздратування.

Якщо цей пасаж моментально не спростувати, доведеться відчути себе останнім мерзотником, який кинув напризволяще дружину з безпомічною дитиною. Чого-чого, а вже маніпулювати мною, і то найбільш безвідмовними способами, мати її навчила.

– Що-небудь спробуємо придумати,– приречено пробурчав я.

– Татку, я тебе люблю! Бувай!

– І я теж!

Мій голос завис у порожнечі – дочка вже встигла відключитися.

Настрій відразу скис. До найближчої виплати понад тиждень. І якщо відняти з неї чотири тисячі, на життя залишиться мінімум. Є, звичайно, заначка на чорний день, не дуже велика. Але не той це випадок, щоб її чіпати.

У результаті я розтяг літровий келих на всі дев’яносто хвилин матчу. Свого роду репетиція майбутніх обмежень – і покарання самому собі за м’якотілість. Та й улюблений «Манчестер Юнайтед» не порадував – гра вийшла блідою, як над силу…

Удома я нашвидку поїв. Особливо заморочуватися не став: відварив макарони, змішав із залишками вчорашнього жульєну і за дві секунди ум’яв солідну порцію. На десерт зварив кави, а вівсяне печиво й зефір завжди є на полиці.

Я й справді в останні роки полюбив готувати. Інколи міг витратити купу часу й грошей на щось вишукане. Гостям – а вони траплялися нечасто – мої страви подобалися, їх нахвалювали. А з власним шлунком я завжди жив у злагоді, звідси й зайві кілограми.

Прихопивши чашку, я ввімкнув ноутбук і засів писати звіт про матч для журналу. Стаття пішла з ходу. Матеріал цілком склався вже в голові, а друкувати я міг навіть у цілковитій темряві. Три з половиною тисячі знаків – як із гармати.

Надіславши звіт головредові, я відкрив пошту, виявив кілька непрочитаних вхідних, але згадав, що кава майже охолола, і відклав їх на потім. Коли я знову повернувся до дисплея, на ньому миготів ярличок Skype.

«Скайпом» я користувався нечасто, але він стояв на автозапуску, і я ніби завжди був онлайн. Насправді я лише зрідка зв’язувався за його допомогою з давніми інститутськими приятелями. Для цього був потрібний особливий настрій: скажімо, накотить туга або дістане бажання випити – просто так, без приводу. Одному якось ніяково, а так наче в компанії.

Між іншим, не мій винахід. До цих цифрових застіль привчили мене самі приятелі. Бачитися в реалі вдавалося рідко, часу всім бракувало. Закінчивши КІБІ 5 5 Нині – Київський національний університет будівництва й архітектури (КНУБА). , багато з нас роз’їхалися – тоді ще діяв розподіл – або просто повернулися в рідні краї. Кар’єру в будівельній сфері ніхто не зробив – так, дрібний бізнес. Тільки один із нас став якимось поважним чиновником у Росії – чи то у Вологді, чи то у Волгограді.

У «Скайпі» виявилося повідомлення. Писав Кайл Робсон, оглядач одного з манчестерських спортивних видань – ми з ним познайомилися ще під час моєї поїздки до Англії. По суті, він займався тим самим, що і я, до того ж, був у курсі всіх клубних справ «Манчестер Юнайтед». Завдяки цьому знайомству мені іноді перепадала якась ексклюзивна інформація. Періодично ми листувалися та обговорювали матчі «МЮ»: Кайла цікавив погляд збоку. Так чи інак, у своїх публікаціях він час від часу посилався на мою думку. Від відеодзвінків довелося відмовитися – користі ніякої: я дещо розумів з того, що каже мій знайомий, але сам висловлювався переважно жестами. А в Манчестері мені довелося тягати з собою те саме дівчисько з динамівської прес-служби як перекладачку – навіть до пабу, де ми з ним урешті неабияк набралися.