П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Коли снаряд пробивав землю, то вирив звідти одну із численних здохлих шкап, які вже розкладалися на полі бою. Саме її голова і знайшла нашого Альберта. І от вони одне навпроти одного мало не злилися в поцілунку — хлопець і мертва коняка. Зрушена земля дозволила Альберту трохи вивільнити руки, але вона була така важка, що йому здавлювало груди. Він помалу відновив уривчасте дихання — легені вже не витримували. Виступили сльози, йому ледве вдавалося їх стримувати. Йому здавалося, що коли зараз заплаче, то так змириться зі смертю.

А може й не витримати, бо так довго тривати не може...

Кажуть, що в момент смерті все наше життя пропливає перед очима за одну мить. Щодо îбразів — так. Давні îбрази особливо. От він ясно бачить свого батька — так чітко, ніби той зараз тут, під землею. Може, тому, що вони скоро побачаться. Він бачить його молодим, напевне, у своєму теперішньому віці. Йому десь тридцять років з гаком, от цей гак і важить. Батько вбраний у свою музейну уніформу, у нього напомаджені вуса, і він не посміхається, як на тій фотографії на буфеті. Альберт задихається. Йому болить у легенях, його стрясають конвульсії. Треба думати. Але нічого не вдієш, — зневіра бере своє, жах смерті наростає. А з очей ринуть сльози. Пані Майяр поглядає на нього з докором, бо Альберту точно нікóли не вдасться вибратися. Як можна було додуматися впасти в яму й отак померти саме перед завершенням війни? Ну, нехай це по-ідіотськи, але нехай уже, а бути засипаним, отак от, у позі вже померлого? О, це так схоже на Альберта, у нього завжди як не в людей, завжди все навпаки. Якби він не загинув на війні, що би з ним було, з цим хлопцем? Пані Майяр нарешті до нього посміхнулася. Адже мертвий Альберт — це ж герой у родині, а це вже щось важить.

А тим часом обличчя Альберта вже майже посиніло, у скронях невгамовно гупало так, ніби всі вени вже полопалися. Він кликав Сесіль, він хотів, щоб вона стиснула його ногами щосили, але образ Сесіль не з’являвся, так ніби вона була задалеко, щоб прийти до нього. І що йому найбільше боліло, то це, що її зараз немає поруч, що вона не приходить попрощатися. Залишилося тільки ім’я — Сесіль, бо світ, який його забирає, — не має тіл, у ньому залишились лише слова. Він би благав її піти з ним, бо йому страшенно лячно помирати. Але це зайве — він помре сам, без неї...

Ну що ж, прощавай — до побачення там, нагорі, моя Сесіль...

А зараз помалу і саме ім’я Сесіль відходило так само, як і все інше. Але повернувся образ лейтенанта Праделя з його нестерпною посмішкою.

Альберт смикався з останніх сил, легені наповнювалися все менше, нарешті замість подиху почулося хрипіння, кашель. Він втягнув живіт. Повітря закінчилось.

Він схопив кінську голову, намацав товсті губи, що розповзалися під його пальцями, ухопив гігантські жовті зуби та з надлюдською силою розчепив рота коневі, щоб вдихнути смердючий запах на повні груди. Так йому вдалося виграти кілька секунд, але його шлунок стиснувся, і він виблював, а все тіло забилося в корчах, наступна спроба розвернутися і знайти хоч краплю кисню була марною.

Земля ставала все важчою, світла вже зовсім не видно, ще хіба останні зсуви ґрунту від снарядів, які все ще продовжували падати градом. А потім усе стихло. Все зникло. Тільки хрип.

Затим прийшов спокій. Чоловік заплющив очі.

Серце стихало, свідомість розчинилася і знесилено відійшла.

Альберт Майяр, солдат французької армії, помер.

Лейтенант д’Олней-Прадель, людина рішуча, дика та брутальна, рвався у напрямку ворожої лінії з рішучістю бика. Його безстрашність вражала. Насправді, в ньому не було багато відваги, принаймні менше, ніж здавалося. Він не вдавав з себе героя, зовсім ні, просто він дуже швидко зрозумів, що він тут не помре. Він був упевнений, що ця війна не покликана його вбити — вона покликана дати йому нові можливості.

У цій неочікуваній атаці 113-ї висоти його дика рішучість полягала не лише в тому, що він безмежно, майже метафізично ненавидів німців, але також у тому, що все йшло до кінця, і йому залишалося все менше часу, щоб устигнути скористатися з отакого зразкового конфлікту, щоб такий чоловік, як він, отримав шанс просунутись.

Як Альберт, так і інші солдати відчували, що він — збіднілий шляхтич. За три попередні покоління через біржові оборудки та невдачі його династія втратила все, що мала. Від колишньої слави предків залишилося лише зруйноване родинне гніздо в Салев᾿єрі. Єдине, що йому залишилося, це престиж, ще кілька далеких родичів, кілька сумнівних зв’язків та жага знайти в цьому світі своє місце. Він дуже потерпав через свою ситуацію, яку сприймав як дуже несправедливу, і його основною метою було відновити своє місце в аристократичному світі. Це було нав’язливою ідеєю, і він заради неї був готовий на все. Батько його вистрелив собі в серце в невеличкому будинку десь у провінції, перед тим благополучно процвиндривши все, що мав. Була ще вигадана історія про те, як рік по тому з туги за чоловіком померла мати. Він залишився одинаком, без брата чи сестри, тому д’Олней-Прадель відчував себе останнім представником роду, і це змушувало його поспішати. По ньому — нікого. Безславний кінець батька переконав його в тому, що відновлення роду лягає лише на його плечі, а бажання і талантів для цього йому не бракувало.