Светлана Талан - Замкнене коло

Якось Юрко розвантажував ятки з хлібом в одному з магазинів. Товар у нього приймала новенька продавчиня. Він зустрівся з її поглядом, і серце тривожно тріпонулось у грудях. У дівчини були напрочуд красиві сині очі. Юрко не міг відвести від них погляду. Хотілося дивитися в них, як у чисте весняне небо, а ще краще – купатися в ласкавих промінчиках, які з’являлися, коли дівчина осміхалася. Продавчиня знітилася від погляду незнайомого хлопця й опустила очі, сховавши їх під густими чорними віями.

– Новенька? – запитав Юрко.

– Так, – сказала вона. Її голос був тихий, але такий чистий, що хлопець не міг поїхати, не почувши його ще раз.

– І як тут? Подобається робота?

– Робота як робота, – знизала плечима дівчина.

– До речі, мене звуть Юрою. А вас?

– Світлана, – сказала дівчина й наважилася звести на хлопця погляд.

– Я теж нещодавно на роботу влаштувався, щойно повернувся зі служби в армії.

– Вітаю.

– Світлано! – крикнула друга продавчиня. – Досить ляси точити, йди працювати, вже черга людей зібралася.

– Мені час іти, – ніяково стенула плечима дівчина та всміхнулася.

– До якого часу ти… ви працюєте?

– До шостої вечора, і можна на ти.

– Я зустріну тебе.

– Як знаєш, – сказала вона, труснула головою та побігла до напарниці.

Ввечері Юрко зустрів Світлану. Було помітно, що дівчина втомлена, але не дає взнаки. Хлопець запросив її до найближчої кав’ярні. Вони замовили по філіжанці кави по-турецьки.

– Стомлюєшся на роботі? – запитав він дівчину.

– Трішки. Взагалі, я сільська, тому звична до всякої роботи.

– Так ти не місцева?

– Ні. Є таке село Тополі, воно за тридцять кілометрів.

– Ти десь навчаєшся?

– Після школи закінчила курси продавців, ото і все моє навчання, – в її словах був присмак суму. – А потім влаштувалася на роботу.

– Не хочеш вступити кудись на заочне відділення?

– Там теж платне навчання, а я… У мене поки що нема на це коштів.

Запала неприємна пауза.

– А хто у тебе залишився вдома? – запитав Юрко, продовжуючи знайомство.

– Мама й вітчим. Мама не працює, бо нема де, а вітчим не буде сплачувати за моє навчання. Та нічого, у мене ще все життя попереду. Головне, що я виїхала з села, – почала Світлана жваво, та потім знітилась і замовкла. В її синіх очах промайнув смуток. Юркові кортіло запитати, що змусило дівчину покинути домівку, але він стримався, боячись хоча б чимось образити цю милу, по-дитячому наївну дівчину.

– Світланко, а де ти живеш?

– Винаймаю житло. Проте воно таке дороге, що мені іноді на харчі не вистачає.

– Маленька зарплатня?

– Так. Але це поки що. Без досвіду не можна знайти роботу з гідною зарплатнею. Ще трішки попрацюю і знайду кращу роботу, дешевше житло. Ніхто нічого не принесе мені на голубій тарелі з золотим обідком. Мені треба самій влаштовувати своє життя.

– У тебе все буде добре, – бовкнув Юрко, бо чомусь ніяка більш розумна думка не зайшла до голови.

– Я знаю, – осміхнулася дівчина, і в її очах заграли веселі промінчики.

– У тебе така гарна усмішка, – зауважив хлопець.

– Скажеш таке, – дівчина зашарілася, знову ховаючи очі за пухнастими віями.

Вони ще довго сиділи за столиком і розмовляли. Юркові зі Світланою було так зручно, тепло й затишно, ніби вони були давні знайомі. Світлана була зовсім не схожою на розпещених міських дівчат. Місто ще не встигло накласти свій відбиток на цю просту сільську дівчину.

Юрко провів Світлану додому. Вона не запросила до себе в гості, а він не посмів нахабніти, боячись її сполохати, як дику пташку. Він йшов додому і все думав: чи Світлана і справді така гарна, чи то йому здалося, бо давно не було поруч дівчини? Хай там як, а вони домовилися зустрітися наступного вечора.

Коли всі полягали спати, Юрко дістав свого бінокля та нишком вийшов на балкон. Він ковзнув поглядом по знайомих вікнах. Майже те саме кожного вечора. Щоправда, «синя панчоха» захворіла. Вона часто пила чай на кухні, поправляла шалик на горлі, намагалася дивитися телевізор, але швидко його вимикала та бралася до книжки. «Цікаво, – міркував Юрко, – чи бачила ця дівчина-жінка хоча б один порнофільм? Напевно, що ні, бо це не відповідає її моралі». Бабуся знову виходила на балкон подихати перед сном свіжим повітрям. Але головним залишалося питання: де поділася білявка з п’ятого поверху? До цього часу кожного вечора її вікна зяяли темрявою. Юрко все ще плекав надію, що білявка у відпустці. Незабаром закінчиться літо – сезон відпусток, і вона знову з’явиться у вікні. Вона ніколи не запинатиме вікна на ніч фіранками. Можливо, вона знала, що він спостерігає за нею, приклавши до очей бінокль? «Швидше б скінчилося це літо», – подумав Юрко, тихенько заходячи до кімнати. Він дуже хотів бачити білявку у вікні. Йому це було потрібно, як повітря для дихання.