Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

Вона зачинила двері.

— Я певно, мушу щось сказати, аби Мартинка не нервувала, правда?

— Було б непогано. Інакше за п’ять хвилин вона знову сюди загляне.

— Я з радістю б, — заходився він скубати руду борідку. — Але не можу.

— Ми не мусимо розмовляти про щось важливе. Можемо про погоду, якщо ви не хочете розповідати про свої проблеми. Я ж не агент гестапо, а тільки звичайний…

— Я не паную над своїм життям, — випалив він. — Не паную. Я все роблю поперек.

— Кому?

— Головним чином собі. О, приміром, я вже чи не рік намагаюся очистити організм. І п’ю лимонний сік.

— Лимонний?

— Це така дієта, яка виводить токсини, — пояснив він. — У перший день сік із одного лимона, потім із двох, трьох і так далі, аж поки людина дійде до п’ятнадцяти лимонів.

— І ви вже дійшли? — я відчула в роті квасний присмак.

— Власне, що ні, — посмутнішав він. — По чотирьох днях я відчуваю такий напад голоду, що з’їв би буквально все, навіть ваш стіл. Я вимітаю холодильник дочиста, оминаючи тільки лимони.

— Я теж їх оминала б.

— Але Мартина цього не розуміє. На додачу вона прихопила мене, коли я виїдав лід із морозильника.

— І тому вона вас сюди привела?

— Вона боїться, що ми не вкладемося в кошти. По шлюбі ми хочемо будуватись, як і всі. А я можу нараз зжерти стільки, що можна було б накупити кахельок для цілої лазнички.

— Пане Маріуш, а від чого ви очищуєтесь?

— Ну, від різних токсинів і солей. Бо Мартина сказала, що ми не будемо жити, як інші.

— Тобто як?

— Безглуздо, порожньо, нездорово. Ми будемо все тримати під контролем. Якщо телевізор, то тільки півгодини в день. Ніяких дурних книжок і кіно. Тільки повноцінна їжа. Ніяких солодощів, кави чи смальцю. А в п’ятницю тільки джерельна вода.

— І ви здатні це витримати?

Я не мусила чекати відповіді. Курдупель Маріуш виглядав так, начеб його спалювало внутрішнє полум’я.

— Не буває тижня, щоб я не дістав нападу голоду. А коли Мартинка виїжджає медитувати в гори, я зачиняюсь удома і добу поспіль переглядаю найгіршу дурню по телевізору. Серіали, ідіотські комедії, дебільні реклами. Переглядаю й жеру все, що тільки надибаю: пересмажений бекон, білий хліб із маслом, чіпси й тонни смаженої картоплі на смальці. Я ненавиджу сам себе, — він сховав обличчя в долонях.

Я дозволила йому виплакатися.

— Пане Маріуш, — почала я, коли він себе опанував, — скажіть мені щиро. Ви маєте крила?

— Ні, — здивовано відповів він, однак зиркнув позад себе, щоб упевнитись.

— А може, ви ельф? Ні? То чому ви так прагнете відірватися від землі?

— Тому що Мартина… — почав він і затнувся.

— Може, Мартину і влаштовує таке життя, але вас, очевидно, ні. Не можна так глумитися над власним тілом. Вам треба трохи попустити ланцюг, інакше я вже бачу сумну картину вашого холодильника і решти меблів, і не тільки кухонних.

— А як же свідоме життя?

— Не можна прожити свідомо кожну поодиноку секунду. Часом потрібні миті бездумних лінощів. Ви знаєте вислів «улаштувати собі День дитини»?

— Ну так. Іще зі школи.

— Може, вам було б не зайве час од часу побавитися в день дитини. І зробити щось безглузде, нечуване або безсенсовне.

— Я навіть не знаю, що це могло б бути. — Він узявся нервово клацати ручкою Акули. — Може, ви підкинете мені кілька ідей?

— Ми, психологи, не повинні давати готові розв’язки, — проінструктувала його я. — Ми можемо тільки задавати питання й заохочувати до роздумів.

— Шкода, — набурмосився він.

— Але як звичайна людина, — вела я далі, — для початку я порадила б вам викинути ті огидні лимони.

Чекаючи на пацієнтів, ми розмовляємо про святкування Дня дитини.

— Коли у мене вихідні, — розповів Болек, — то я замикаюсь у своїй «кавалерці» і щільно зашторюю вікна. Наводжу порядок у коробочці із солдатиками або залажу під ковдру й переглядаю за допомогою проектора старі діафільми. «Русалонька», «Дикі лебеді», «Хлоп і Хляп».

— А я маю в пивниці «Попелюшку» й «Будували дім звірята». Можу тобі принести, — запропонувала я. Як добре, що мій тато накопичує різний мотлох. Часом серед нього можна відшукати такі перлини.

— Принеси, — зрадів Болек. — Ми навіть можемо разом їх подивитися, поїдаючи шоколадки, розтоплені на розігрітому проекторі. — А ти, Юлько, що робиш у День дитини?

— Нічого. І саме це найкласніше. Не миюся, не голюся.

— Я теж не завжди голю ноги, — зізналась я. Чи можна це визнати за день дитини?