Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

— Як?

— Ну… нормально. Батьки в Італії чи під Мадридом, а діти сидять на допомозі з безробіття чи на ренті й пильнують будови. На вакації їдуть до старих. Підробляють, привозять трохи лахів на гендель. Часом хтось закладе відеопрокат чи солярій. І живе собі.

— Ти теж так живеш?

— Як і всі. Може, трохи ліпше, бо Войтек служить у поліції, то й не ризикує, що його викинуть на брук. Ну і може заробити якусь копійчину. Взагалі-то, я не нарікаю. Войтек ходить на батьківські збори. Не критикує борщі. А вечорами куняє перед телевізором, тож я маю його на оці.

— Тобто все, що ти запланувала собі в ліцеї.

— Тільки одне я не передбачила. Інтернет, — вона знову зітхнула. — Півроку тому ми підключили його для Павелка, нашого старшого. Бо скрізь тільки й чути, що це таке-е-е-е… вікно у світ. Ну і тепер Войтек повертається з роботи, з’їсть котлету і прямо до комп’ютера.

— Але тепер ти також тримаєш його під контролем.

— Ніби так, але є одна проблема, Ягодо. — Вона вже всоте поправила кучерик, який стримів тут-таки над фіолетовою повікою. — Бо фізично він ніби сидить у сутеренах за стіною. Але насправді в іншому світі. А там він зустрічається з однією такою. Таємничою Жінкою.

— Дешевий «нік», — зауважила я.

— Дешевий, але ти ж знаєш, як хлопи ведуться на все таємниче й недосяжне.

— Я думаю, що жінки також.

— Щодо мене, то я не люблю таємниць, — скривилася вона. — Люблю все чітко знати. Конкретно. Що і як. Розкладене по поличках. Ну і тому переймаюся.

— Чим?

— Тією Таємничою Жінкою. Він проводить із нею стільки часу. А зі мною взагалі не розмовляє.

— А раніше розмовляв?

— Ну, як по правді, то теж ні. Бо витріщувався в телевізор. На дівчаток, які рекламують секс по телефону.

То небагато змінилось.

— А він бачиться з тією своєю знайомою?

— Ні, бо вона від самого початку заповілася, що про побачення не може бути й мови. Вони можуть побалакати в мережі, полистуватись, але нічого більше. Навіть фото йому не вислала. Така вже таємнича.

— То до розлучення, радше за все, не дійде, Альдоно. А ти ж, певно, найбільше боїшся саме цього.

— Ну так. Але Войтек стільки з нею балакає. Цілими годинами.

— А ти питала, про що вони розмовляють?

— Я навіть перевірила, — похвалилася вона. — Ну і нічого там такого немає. Ніяких свинств. А коли я питаю, про що він стільки з нею балакає, то він відгиркується, що вона найліпше його розуміє. Наче вони були б родиною чи якнайменше сусідами.

— Споріднена душа.

— На жаль, — вона подряпала себе по розпухлій руці. — Я вже й сама не знаю, чи повинна це йому заборонити.

— Ти волієш, аби він милувався на дівчаток у телевізорі?

— Але вони для нього недосяжні, бо коштують гроші. А така Таємнича Жінка цілком безплатна. І ще й відповідає йому на листи. Через це я й маю клопіт. Може, відключити йому цей Інтернет?

— А якщо він знайде нову забаву?

— Ти маєш рацію. Ліпше вже це, принаймні я знаю, чого сподіватися. — Вона підвелася. — Дякую, Ягодо, за розмову.

— Може, зустрінемось у неділю?

— А навіщо? Я вже все тобі розповіла.

— Позгадували б минуле, як старі подруги.

— Я не люблю повертатися в минуле. Нема за чим.

Ну так, я й забула. Альдона завжди була прихильницею методу: не торкатися старих альбомів. Нехай спокійно припадають курявою на дні шафи.

— Крім того, Ягодо, ти не є моєю подругою. Ти тільки мій психолог.

Літній застій, тому Болек відсипається в себе в ординаторській, а я знову працюю зичливим вухом. Цього разу для молодого курдупля з бігаючими очиськами. Його пригнала до мене наречена, кузинка Альдони.

— Я не вірю у психологів, — застерегла вона ще на порозі.

— І слушно, куди доречніше вірити в Бога, — пожартувала я, щоб розвіяти напругу. Безрезультатно.

— Я не хотіла, щоб Маріуш сюди приходив, але він має надто слабку силу волі, щоби дати собі раду самотужки. Він має величезні труднощі з самодисципліною і розв’язанням важливих проблем. Не вміє себе мобілізувати.

— Може, він сам про це розповість, — запропонувала я.

Вона скинула на мене недовірливим поглядом.

— І що, я маю зоставити вас наодинці?

— Так буде найкраще.

Ми зосталися самі. Курдупель розглядав кабінет. Згриз собі ніготь на великому пальці і… нічого. Тиша. П’ять хвилин, вісім.

— Чому це так довго триває? — курдуплева наречена не витримала й зазирнула до кімнати. — І що означає та дивна тиша?

— Якщо ви будете заважати, є мало шансів про це довідатися.