Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

Здесь есть возможность читать онлайн «Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Київ, Год выпуска: 2017, ISBN: 2017, Издательство: ВЦ «Академія», Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Дай сили заплакати. Роман-видіння: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Дай сили заплакати. Роман-видіння»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Усе в них було юно і красиво. А коли Віоланни трагічно не стало, світ очужів і життя втратило сенс. Але він уже володів даром відкриття інших світів. І переступив їхню межу, багато побачив, пережив, передумав і зрозумів. І зустрів Віоланну. І пізнав з нею ще не пізнане…
Про це — сповнена багатьох подій, глибоко лірична і філософська історія «Дай сили заплакати».

Дай сили заплакати. Роман-видіння — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Дай сили заплакати. Роман-видіння», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Не зосталися в боргу і медичні світила. Вони тихенько винюхали Памороку, й одного дня до баби прилізла «швидка медична». З неї так само неспіхом витяглися двоє вуйків у білих халатах і поважний міліцейський чин. Довго розпитували Памороку про її операції, цікавилися, де вона навчилась їх робити і насамкінець — чи має на це офіційний дозвіл. Уважно вислухавши відповіді Памороки, лікарі чемно пояснили їй: якщо вона і надалі займатиметься цим, вони з радістю виділять їй місце в лікарні, але тільки… у психіатричній. І тільки як пацієнтці.

Почувши це, Паморока страшно перелякалась. З тієї миті у неї почали несамовито тремтіти руки, і більше Ержія вже не могла взяти до рук скальпель-блискавку. Вона почала нидіти, хворіти і, найдивніше, дуже швидко й сама сліпнути.

Якогось осіннього дня вона, намацуючи дорогу ціпком, придибала до нас.

— Буду, Анночко, нині помирати, — спокійно повідомила бабі.

— Ачей, Ержі, ви нині з воза на голову впали, — відповіла баба.

— Буду, Анцьо, нині після полудня вмирати, — знову вела своєї тітка, — прийшла вам борг віддати. Тутки маєте десять рублів, що зичилисьте нам на Успеніє Богородиці.

— Ержі, не фіглюйте. Ви нас іще всіх переживете, — пробувала віджартуватися баба.

— Мене вже кілька днів кличуть. А туди не можна йти із земними боргами, — не зважаючи на бабині слова, вела Паморока.

Так і сталося. Повернувшись додому, Паморока помилася, переодяглась у чисте, лягла на ліжко, схрестила на грудях руки… і тихенько померла. Але, на свою біду, забула зачинити двері. І треба було статися — із села до Памороки в цей час прибігла її старша дочка Ілона. Побачивши на ліжку мертву маму, Ілона почала дико верещати: «Мамко мої дорогі, встаньте! На кого ви нас лишили, мамко, встаньте!».

Істеричні завивання повернули Памороку з того світу. Вона і направду помалу встала, злізла з ліжка й запитала онімілу від дива дочку:

— Ти чого верещиш? Хто тебе просив? Я вже була в дорозі… Я вже бачила своїх… Вони з любов’ю мене чекають. Ти розумієш — мене чекають на дорозі!

Тут же схопила свій ціпок, уперіщила Ілону по спині, вигнала з хати, замкнула на засув двері. Тоді знову чинно лягла в ліжко, так само руки навхрест на грудях склала і… тоді вже заснула навіки. Чи, може, ліпше би сказати, пішла тітка Паморока по тій довгій і вічній дорозі, де її з любов’ю дуже чекали.

Наступного дня, повертаючись із кладовища на поминки Памороки, я раптом помітив, як із Долини снів, окутана рожевим туманом, виходила на один із Єрусалимських пагорбів дивна жінка. Висока, ставна, в довгім сліпучо-білім одязі, вона несла величезний букет голубих троянд. Помітивши вервечку родичів і ближніх, що прямували до обійстя тітки Памороки, таємнича жінка вдячно кивнула головою. Зійшовши на вершину Єрусалимського пагорба, вона пильно, з печаллю, наче прощаючись, оглянула навколишні краєвиди. Далі заклично махнула рукою в бік Долини снів. Звідти довгими білими рибами попливли пасма туману і, наблизившись до пані з голубими трояндами, вмить скупчились й утворили щільну хмарину, схожу на велетенське коло. Жінка зійшла у середину кола й одразу почала на очах танути.

— Бабо, дивіться, бабо, — почав я смикати за рукав бабу Анну. — Ви не видите, з Долини вийшла жінка, тепер там, на Єрусалимськім горбі…

Баба по-філософськи глянула, як на Єрусалимськім горбі в білій хмарі тихо розчиняється-тане пані у сліпучо-білосніжних одежах з букетом голубих троянд, прокашлялась і твердо мовила:

— Тіло — в землю!

Душа — на небеса!

А ми, жеброта, на гостину!

2

Минуло багато літ.

Спекотного полудня я повертався від рідні із сусіднього села на наші Небесі. Парило немилосердно, земля пашіла гарячим маревом, немов хлібина, витягнута щойно із печі. Від нестерпної спеки пересохло у горлах і птахам, і цвіркунам, бо навкруги панувала така тиша, аж ставало лячно.

Я крокував берегом Долини снів і весь час мав непереборне бажання спуститися вниз. Там звично вальсував легкий туман і манив прохолодою. Проте хтось постійно підказував — «не смій цього робити». І тут у сусідніх Іванівцях церковні дзвони сповістили полудень. Щойно вмовк останній звук, як із Долини снів, оповита рожевим сувоєм туману, вийшла жінка і берегом попрямувала назустріч мені. Я й не помітив, як перед нею несподівано з’явилась черідка овець. Їх було дванадцять, і йшли вони перед жінкою по троє одне за одним.

Чим ближче, я із подивом переконувався, що вівці якісь не наші. Ні, на перший погляд, звичайні вівці. Тільки ось вовна… Вівці були різнокольорові — три біло-білосніжні, три — голубувато-зелені, ще три — яскраво-зелені й останні — жовто-золотисті. Коли ми із жінкою порівнялись, я заціпенів: навпроти мене стояла Паморока. Вона була зовсім юною дівчиною. Замість звичної пов’язки на голові в неї цвів вінок кульбаб — тільки не жагуче жовтого, а ніжно-малинового кольору. На спині Паморока тримала дерев’яну клітку, розділену на чотири рівні квадрати-віконця. І в кожному віконці сиділа птаха. Чотири птахи — і теж, подібно до овець, таких же кольорів: пречисто-білого, голубувато-зеленого, яскраво-зеленого і жовто-золотистого.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Дай сили заплакати. Роман-видіння»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Дай сили заплакати. Роман-видіння» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Дай сили заплакати. Роман-видіння»

Обсуждение, отзывы о книге «Дай сили заплакати. Роман-видіння» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x