Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Добридень, мамо, — кажу тихо.

— Ми прийшли до вас, мамо. Чуєте нас? — продовжує Павло. — Як прийде тепло, ми насадимо вам багато-багато красних рож та й іншого квіття. Най вони цвітуть цілий рік над вами.

Тут Павло вивільняє свою руку з моєї долоні, стає перед могилою на коліна. Далі добуває з пазухи недопалену свічку, розгрібає в маминому узголів’ї сніг, длубає нігтями землю. Потім встромлює свічку в маленьку лунку, виймає з кишені сірники. Мені весь час кортить його запитати, як він надумався і звідкіля взяв цей недопалок, хто йому дозволив брати сірники. Ой і дісталося би йому за це від баби… Проте мовчу. Павло запалює свічку. Вогник, наче пташка, затріпотів у його долонях, далі випорхнув і весело, безтурботно заспівав над снігами. А мені такий жаль упався!

«Мамко, мамко, вам би лиш ще жити і жити… — ковтаю в собі сльози. — Завіщо вам така покара? І від кого? Люди, люди, чому ви буваєте такими немилосердними, злими?

Кажуть, чоловік боїться звіра. Але звір, я знаю, ніколи ситим не нападе на чоловіка або собі подібного. А люди, мудрі люди найбільше бісяться від ситості. Жадоба до неї жене їх на вбивства. Життя, наші баба кажуть, таке коротке, як ранкова росиця. То чому ж тоту росицю збивати дочасно? Смерть — щезла би під морським камінням, у лісах диких, зворинах недоступних — завжди страшна. Але смерть насильна, передчасна — ще жахливіша своєю потворністю.

Я не відаю, ким буду, коли виросту. Але ким би не став — пастухом, хліборобом, простим робочим або великим чоловіком — все робитиму, щоб по мені залишилося добро і на землі, і в серцях людських.

Я завжди звертатимуся до совісті озлоблених і розгублених, зневірених і пропащих, аби не чинили одне одному зла.

Я будитиму їх сумління і закликатиму, аби зрозуміли, що вони люди, що кожна віддана ближньому краплина любові, добра рано чи пізно повернеться до них устократ сильнішою.

Цього навчатиму і малого брата Павла…»

Він стоїть навколішки біля могили. Свічка, наче живе серце, тріпоче серед білого, холодного безгоміння могил і плаче над нашою мамою.

Я теж стаю поруч брата на коліна, складаю побожно руки і пристрасно шепочу: «Мамо моя дорога, ви чуєте мене там — далеко-далеко, потойбіч снігів. Мамко-заступнице, поможіть мені із того світу, аби тут, серед живих, здійснилися мої теперішні щирі мрії і добрі бажання. І ви, сніги чисті, сніги новорічні, поможіть! І ви, дерева, поможіть, і ти, небо, поможи! І ви, люди, поможіть!

Випровадивши нас, дід нагодував худобу, потім все позамикав і зайшов до хати. Накрив щедро стіл, сів, налив горілки повний кухоль, з якого колись пив Михайло в ту далеку ніч, і промовив сам до себе:

— З Новим роком тебе, Пастеляку, — і спорожнив до краплі.

Пив допізна, намагаючись забутися, але хміль не брав. Навпаки, з кожною годиною дід ставав тверезішим. І лють, ненависть до всього світу ошаліло нуртували в грудях і гнали дику кров у голову. Коли стало все нестерпним, бехнув порожньою пляшкою у двері, відсунув шафу, підняв ляду і спустився в погріб. Черкнув сірником. Із покритого цвіллю кутка на нього хижо шкірився чорним оком ручний кулемет, якого Михайло приволік останній раз. Схопив його міцно за шию і виволік наверх. Напівроздягнений, без шапки вийшов надвір, закинув за плечі кулемет і побрів за село. Ближче до півночі почала наростати буря. Перелякані сніги збожеволілими юрбами мчали вулицями, забігали в заснулі обійстя, але дід не відчував холоду. У цій пітьмі він не бачив нічого, крім хреста, який сірим привидом піднімався перед ним із білого пекла сніговійниці. Дід зняв кулемет, став перед хрестом і, пересилюючи скаржливий плач вітру, закричав до розп’ятого Ісуса:

— Господи великий, все у твоїй волі — від найменшої піщинки на дні моря до безмежної душі у грішному людському тілі. Ти одарюєш нас світлом, земними радощами і печалями, милуєш і караєш. Я ізмалку відчував себе в рабстві твоєї віри, все життя я йшов, низько схиляючи голову перед тобою, а прийняв таку кару. Де мій рід, де мої діти, де моя земля, так тяжко нажита? Чому в усіх хатах нині вікна світяться щастям, а мої осліпли? Господи, утіши і поможи!

І тут на хресті почувся нелюдський стогін. Дід глянув уверх і скам’янів. Ісус корчився в муках. Висохлі за тисячоліття м’язи рук раптом почали набухати, братися силою, і почувся оглушливий скрегіт іржавих гвіздків. Старому здалося, згук цей пронизав холодом весь світ від найдальших зірок до землі, підняв хвилі у морях і океанах, повернув ріки супроти течії, вирвав з корінням гори, жбурнув їх туди, де вони ніколи не росли. А потім все стихло і перед ним постав Христос.