Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Три роки його не виділа, не знаю, — весь час повторювала.

Я спершу — а пішов тоді мені п’ятий — нічого не міг збагнути. І тільки тоді, коли один з пір’яників знайшов у скрині пляшку чорнила і розбив її на стіні, я згадав ніч і на чолі в мене затеплівся поцілунок.

Мати після того ще довго плакала перед стіною, по якій синім павуком повзло чорнило, а на другий день побілили заново хату. І вималювали її сумними пуп’янками троянд.

Перед північчю жінки — вдовиці і ті, які ще свято чекали, — зібралися у Кривулячки.

У хаті, немов сліпець на сонце, кліпає лампа. Коли вона майже згасає, тіні жінок, наче голодні на хліб, гуртом кидаються до столу, а загориться сильніше — розбігаються, злякані, по кутках.

Тільки годинник відлічив дванадцяту, Легезаня — згорблена й корячкувата, як трьохсотрічна ворона, — витягла з бесаг срібну миску й налила води. Поклала на стіл, накрила чорною хусткою, відтак пообіч запалила дві свічки і дмухнула на лампу. Темрява стала ще густішою, і ледь освітлені обличчя жінок ніби скам’яніли в німому очікуванні.

Першою до столу підійшла Марія Васильцюня. Легезаня зачерпнула з торбинки маку і пильно подивилася на миску з водою. І в цю мить — я сидів навпроти неї — помітив, як свічки, що колихалися на столі, запалали в її очах. Стара сипнула по хаті насінням і зашепотіла:

— Сію, сію, — шелестів мак, неначе з долоні Легезані зграями злітали сотні незримих голосів. І полум’я свічок в очах старої затанцювало зміями.

Марія перелякано дивилась то на стіл, то на жінок, немов питала в них захисту. Легезаня правицею обвела кілька разів миску з водою і рвучко зірвала хустину.

— Подивися, — наказала сухим голосом.

Марія обережно глянула на воду в срібній мисці.

— Що бачиш?

— Нічого, — розчаровано відповіла.

— А я виджу темряву, по всьому світу темрява.

— Мертвий? — скрикнула Марія.

— Тихо!

Вмить по хаті розплеснулась тиша. Легезаня приклала до миски вухо і завмерла. Потім обернулась до Марії:

— Холод і темрява по всьому світу, але я чую, що в ній б’ється живе серце. Воно кричить з далеких земель. Живий твій Юрко, але очі загубив.

— Боже мій! — заломила руки Марія. — Аби тільки вернувся, я би ’му очі найчистішою росою мила, я би ’му світло своїх очей віддала, аби тільки живий, — і помчала в ніч.

Мамина черга була третьою.

— Що бачиш? — спитала Легезаня.

Мати пильно вдивлялись у миску з водою.

— Ніби вогонь горить?

Очі ворожки звузились, і свічки в її зіницях стали зовсім крихітними. Я й собі підсунувся до столу.

— Вогонь і кров, — сказала стара. — Вогонь і кров…

І тут я побачив у срібній мисці з водою відображення величезної червоної ріки з високими кам’яними берегами, а по ній плив чоловік. Угорі над ним, наче стоги полонинського сіна, горіли небеса і падали цілими оберемками на землю. А чоловік топився і хотів щось крикнути до мене, але червоні хвилі хапали його за шию, і він знову пірнав.

— Няньку, дорогий мій няньку, я тут! — закричав на всю хату. — Я тут, дайте мені вашу руку! — і простягнув п’ятірню до миски.

— Стій, дурню, — здавила Легезаня моє зап’ястя. — Ти йому не допоможеш, він мертвий.

Я подивився в її очі, і свічки в них холодно зареготали.

— Брешете! — завив я, вирвавши руку, схопив миску і кинув об землю. Вода вмить бризками розлетілася по хаті, але замість неї по долівці струмками потекла кров.

Під злу лайку Легезані нас випхали за двері.

Повертались додому мовчки і вкрай пригнічені. Може, від того, що на душі було тяжко, село, виділося, запливло так глибоко у ніч, що ніколи вже не вирине біля берега світанку. Ми вже були близько хати, коли мама схопила мене за руку і насторожилась. На обійсті Марії Васильцюні, розсуваючи темряву, почало лякливо підпахуватись полум’я. Воно освітило хату, потім змахнуло крилами понад стріхою і весело загоготіло.

— Гойте люди, горить! — заволала на всю ніч мама і кинулась до обійстя Марії.

Вогонь горів на поляні в саду. Неподалік, на бервені, сиділа Марія і час од часу підкидувала у полум’я дрова, так тяжко добуті у лісі цієї сніжної зими. Пробуджені серед ночі, дерева сердито з’юрмились над жінкою і невдоволено позіхали.

— Марько, що з вами? — спитала мати.

Вона наче вже ждала нас. Обернулась щаслива, і не вогонь здавалося освітлював Марію, а вона вогнище.

— Долю би мала, Легезаня… — почала тихо. — Правду мені казала, що живий Юрко. Бо кожної ночі снилося, ніби вертається, а шлях забув додому. І блукає по світу, і дороги ніяк не знайде. Ото і спало мені на думку: розпалю серед ночі такий вогонь, аби на цілий світ видно, а він уже його неодмінно побачить і прийде на це світло. Якщо сліпий, як казала Легезаня, й очима не побачить, то почує тепло вогню серцем і воно його приведе до хати.