Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Палаци мені не настарали за життя, але могилу викопали гарну, чистеньку й, головне, затишну. Не один бідолаха мрець позаздрив би… — підсік стрийко Михайло.

— Що вдієш? Людям будують, а звірам риють, — не залишився в боргу дід.

Коли стрийко влаштувався в погребі і шафа знову стала на звичне місце, дід, знемагаючи від цікавості, підійшов до дзеркала.

«Чого ж це так пильно весь час у нього задивлявся син?» — непокоїла думка. Підніс лампу, освітив позолочену раму. І тут рука здригнулася. У глибині дзеркала, немов у велетенській скляній клітці, бився величезний птах. Якась невидима сила тиснула на нього, і птах, гамселячи по незримих стінах, намагався вирватись із дзеркального полону, наздогнати когось, хто зникав перед його очима удалині…

«Бідна птахо, яка ти нещасна, — подумав дід. — Як же тебе випустити? Але почекай… Чи не Дзьобаком ти будеш?» — майнув страшний здогад.

Зняв зі стіни дзеркало, вийшов з хати. Зупинився перед зрубом колодязя, роззирнувся і, не довго думаючи, кинув дзеркало в темну глибину. Вода в колодязі злякано скрикнула, потім зашипіла, а ще по якомусь часі забулькотіла і спалахнула синім-синім полум’ям. Цей ледве видимий вогонь тихо, холодно палахкотів усю ніч, а на світанку дід побачив, що вода в колодязі зникла, оголивши обвуглене дно.

Наступної ночі стрийко Михайло, тільки вибравшись із підземелля, глянув на стіну, де висіло дзеркало.

— Куди воно ділося? — запитав стривожено батька.

Дід, не лукавлячи, розповів усю правду.

Стрийко розчаровано помовчав і з гіркотою сказав:

— Ви домоглися, няню, свого. Настає кінець… Тепер мене вже справді ніхто не порятує, ніякий ангел-хранитель не відведе біди.

… — Ось так ми й почали жити удвох з Михайлом, — сказав нам тепер дід. — Я під сонцем, а він — під землею. Кожної ночі вилізав з погреба і ми не могли наговоритися. І що мене дивувало — Михайло згадував тільки пережите і ніколи не питав, що твориться зараз у селі… Минали дні, тижні. Я мало-помалу, взявши гріх на душу, переповів йому про все, що творилося на білому світі, як відібрали від мене землю, а ваш батько ще й помагав… Він не хотів убивати вашу матір, — раптом схопився дід, але тут же посковзнувся на східцях і сторчма полетів на двір. Хутко піднявся й, навіть не обтрусившись від снігу, приклав руку до серця і почав нас запевнювати: — Клянуся, діти, він зовсім не мав на думці стріляти в матір. Навіть і на вітця б не пішов, але зовсім здичавів. Дивився на душевні муки, як мені тяжко за землею, за худобою відібраною, і ще більше лютів… А того вечора Михайлові тридцять минуло. Я на свою голову дав йому вволю напитися і сам мертв’яком зліг. Не зміг вберегти його, бо не чув, коли виліз він із підземелля і пішов до вашого обійстя зводити з вашим вітцем рахунки. Пішов та й навіки…

…Прислухаючись до кожного звуку надворі, найменшого шелеху в хаті, він обережно зачинив вхід у схрон. Відтак випростався, полегшено зітхнув, але не встиг зробити кроку, як раптом відчув, що страшна, невидима сила сплеснула величезною хвилею за спиною і почала давити на нього.

«Що це? — подумав перестрашено. — Невже божеволію? Але… але я все бачу, розумію… Я при повній свідомості…»

Зібравши останки сил, ледве втримуючись на ногах, увійшов у сіни. Зачерпнув із відра дзбанком води… Пив, давлячись, жадібними ковтками, гамуючи нестерпну жагу. Потім сполоснув лице холодною водою і наче змив марення. Коли стало легше дихати, зайшов у хату. На ліжку, розкинувши вільно руки, немов дитина, спав безтурботним сном батько. Дихав рівно, обличчя навдивовижу спокійне, лагідними променями світилися під очима зморшки.

Він підійшов ближче, придивився і раптом помітив, як на батьковім чолі засиніла смужка неба, потім зринула гора Віщунка, а під нею вільно розляглося весняне поле… По ньому поважно ступав, натужуючись над плугом, молодий ґазда, чимось схожий на батька. Випереджаючи борозну, збоку біг маленький хлопчина, подібний до брата Андрія, понукував батогом корів. Щаслива, розбуджена земля дихала легко, огортаючи орачів теплим маревом — батько і брат то раптово зникали, то знову виринали.

«Це йому сниться, — здогадався. — І, либонь, щось дуже дороге…» Він ніколи не бачив обличчя батька настільки одухотвореним, опроміненим. «А виявляється, доля не така вже й зла, — з гіркою іронією подумав. — Навіть жорстоких робить добрими й щасливими — коли не в житті, то бодай уві сні».

Він ще якийсь час зацікавлено спостерігав за видінням, що спливало на батьковому чолі, потім стрепенувся, схопив автомат і вибіг з хати у ніч.