Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Кажу, я його дуже слабо пам’ятаю, — роздумливо сказав той. — Але нещодавно, перед світанком, коли нас мали розбити, він мені приснився. Ніби опустився з чорного неба в подобі величезної птиці, потормосив мене крилом і сказав: «Вставай, небоже Михайле, бо тут дораз буде велика біда». Я прокинувся… І тут же відчув, як хтось метнувся від мене — тільки вітром війнуло в лице. Я почекав. Потім знову ліг. Але тут така тривога мене охопила, що вже ніякий сон не ліз в очі. Мусив уставати. Не мав чим дихнути. Виліз із бункера. Пішов до потоку. Я ще тоді не знав, що довкола засада. Уявіть собі, няню, я пройшов скрізь непоміченим, непочутим. І ось тільки спустився до води, як почалося страшне. Кого побили, кого зловили. Жодна душа не вилетіла із капкана. А я, як видите, цілий перед вами. І все через той сон із Дзьобаком…

«Господи, — подумав дід. — Дзьобак мені служить ще й по смерті. Яка велика сила і вдяка в нього! Летить із того світу і дітей моїх рятує. Але ліпше би ти був, Петрику, цього не робив. Так ліпше би було. Боже великий, прости і помилуй».

— Ось тому, няню, я й питаю про Дзьобака, — мовив далі стрийко Михайло. — Як же він міг прийти в мій сон, коли я його слабо пам’ятаю?

— Петро… Дзьобак Петро був дуже вірним цімборою, — сказав глухо дід. — Жаль, що так рано помер. Коби знати, що так життя повернеться, беріг би-м 'го, як сльозу…

Стрийко Михайло глянув мимоволі у дзеркало. Як і сподівався, птах був там — він тяжко летів, несучи на крилах мертве небо, яке весь час тиснуло його до землі…

— Михайле, вислухай мене!

Дід раптом схопився із-за столу, вийшов і став перед сином.

— Я твій отець і, навіть смерті бажаючи, не хочу зла, — засокорив дід. — Не думай, сину, що смерть — це найбільше зло на землі. Є ще страшніші муки, і смерть від них — єдине спасіння…

— Я знаю, чого ви волієте, — сказав, незворушно дивлячись у дзеркало, стрийко. — Вам невтямки, чому, коли мене не вбили, сам не застрелився. А що я вдію, коли мене куля не бере. Не раз ліз на погибель, а смерть тікала… Якийсь невидимий добрий ангел весь час оберігав, рятував мене. Стількох перебили, що й лічити забув, а мене незрима рука затуляла… — Того ж дня, коли нас розбили, — вів далі розмову, — хотів себе застрелити. І пішов лісами, щоб підшукати місце, де мене ніхто не знайде і не поглумиться. Півдня йшов, аж поки не зупинився. А потім став на горі востаннє глянути на світ. І раптом побачив, як у долині, такій самій, як біля Віщунки, оре хлопець із молодою дівчиною. І повиділося мені, що відколи світ білий, так красно ще не світило сонце, не співали птахи, ніколи ще не зеленіли дерева, як тої миті. А вони орали. Хлопець часто зупинявся біля борозни, ловив дівчину і цілував серед поля. А коні, відвернувшись, спліталися шиями і теж цілувалися. І всі були такі щасливі, що я аж закричав. Спершу хотів збігти в долину, перестріляти і закоханих людей, і коней. Бо ж чому, чому, коли мені так нестерпно тяжко на душі, хтось має бути щасливим на цій землі, хтось може любити і думати про день прийдешній?.. — стрийко тяжко зітхнув, сумно усміхнувся. — Але якась невидима сила відвела мою руку від чужого щастя…

Він встав із-за столу, підійшов до дзеркала. Вдивляючись у глибину срібного скла, продовжив:

— Замість того, аби покінчити з собою, раптом дико захотів жити. Аби теж отак орати, когось любити і щоб мене хтось любив. Не повірите, але й сам не відаю, як дійшов додому. Тиждень дерся через хащі, гори, а в очах мені всю дорогу цілувалися молоді орачі, спліталися шиями коні… Коли схопився, увидів на обрії Віщунку і, вже не думаючи ні про що, дався до неї. Але й тут спокою не знайшов. Весь час переді мною оте поле. Господи, коли б сила і воля, я вирвав би собі з голови в’єдно з очима оту закохану пару орачів і щасливих коней. І те найсвітліше на землі сонце, і тих найспівучіших птахів, і ті найзеленіші дерева теж вирвав би з очей і тоді би вже спокійно застрелився.

Виговорившись, стрийко полегшено зітхнув, наче скинув величезний камінь, котрий довго з непомірними муками носив на собі.

— Ну що ж, сину, раз твердиш, що ти гріх мій і доля вже до смерті зв’язала наші руки, то мусимо змиритися, — сказав покірно дід. — Я передчував це і підготувався.

Встав, підійшов до шафи і взявся відтягати її.

— Поможи мені, — попросив.

Стрийко байдуже підставив плече й штовхнув. Заскрипівши, шафа посунулась на середину хати. Дід дістав з-під ліжка австрійський багнет, застромив у шпарину між дошками й вправно відчинив вхід у потаємний погріб. Вільгістю і пліснявою дихнуло із підземелля.