Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Встаньте! — несподівано злютів батько. — Чуєте, встаньте! І вам, такому гордому ґазді, не ганьба на колінах клячати? — підійшов миттю до старого, схопив за руки і підняв. — Забули вже про честь?

Дід вирвався, сів, тяжко дихаючи, на передплужник і стиснув руками голову.

…З тих пір, відколи ми зустрілись з дідом на весняному полі, здається, пройшло й не так багато часу… Але з тодішнього діда Василя вже й половини не зосталося. Кинув на паруючу землю ще один оберемок снігу й припер лопату до стіни.

— А ви чого, діточки, прийшли? — спитав здивовано, немов уперше вздрів нас.

— Колядувати вам і повіншувати щасливих різдвяних свят! — зніяковіло відповів я.

— Ну то колядуйте, — зійшов на ґанок й, спершись на стіну, зацікавлено задивився на нас.

І тут Павло почав колядку, якої я ніколи не чув.

Дід мовчки зміряв поглядом Павла, а потім нагнувся з ґанку й довго дивився, як під вікном дотлівають, паруючи, останки снігу.

— Ой дитино, коби я то був усе наперед знав, то не просто на кам’янистім, а на камені гострім, розпеченім все життя би спав, — не то зітхнув, не то простогнав дід.

Тут же обернувся, зайшов у хату. Довго барився, зате виніс повні жмені зім’ятих грошей.

— Файним колядникам і плата красна, — мовив, підійшовши до мене. — Ану, відкрий скоріше торбу, — проказав, тримаючи наді мною гроші.

Завбачивши таку велику купу грошей, я позадкував. Але дід притьмом схопив мене за плече й силоміць запхав у торбу зіжмакані купюри.

— Кажу, файним колядникам — плата красна, — підвищив голос. — Беріть, мені більше гроші не знадобляться.

Поспішливо дякуючи, ми, було, дали волю ногам, але оклик діда з ґанку повернув нас з вулиці.

— Побудьте ще трохи в мене, — попросив тихо й втомлено присів на заледенілі східці.

— Зайдіть до хижі, бо простудитесь, — нараював я. Дід байдуже махнув рукою й почав ніби до себе:

— Я добре знаю, ти все чув, що творилося в хаті, коли в мене ночував. Але я знав, що не заголосиш, нікому не розкажеш. Михайло тої ночі подався до повстанців на Станіславщину, і я його похоронив. Уже майже два роки відмолював грішну душу, а він через стільки часу знову явився. І прийшов саме у ніч після того, як ви були на моєму полі, де синок Андрій відчитував і напоумлював мене.

На цей раз вуйко Михайло повернувся, майже не криючись. Ледве стемніло, зайшов у обійстя, без стуку відчинив двері і став на порозі. Дід, склавши побожно руки, чипів на колінах перед іконою Богоматері. На рипіння дверей навіть не обернувся. Із заплющеними очима пристрасно шепотів молитву і бив поклони. Михайло кашлянув, перекинув за плечі автомат і зіперся на одвірок.

Дід по якомусь часі озирнувся і жодним порухом не видав свого здивування. Підняв знову до ікони обличчя і, наче з сином зовсім не розлучався, заговорив: