Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Господи великий, — дід завовтузився на лавиці, потім встав… — Господи великий! Михайле, про що ти говориш? Чому ми ніколи не можемо як у людей?

— Не я, няньку, цю бесіду заводив.

— Так воно, сину, так. Це мені розум паморочить на старість. Життя, будь воно прокляте, скотину з нас вчинило. Ти сиди, сину, пожди трохи. Зараз вечерю поставлю, — метушився по хаті з тарілками дід. — Підігрію ось їсти, а ти розказуй. Від мене, як і від могили, неборе, можеш нічого не таїти.

— Няню, а чи пам’ятаєте ви Дзьобака? Петра Дзьобака? — раптом спитав стрийко. — Я був тоді ще малим, коли ви його мертвим знайшли у нашому обійсті. Слабо пам’ятаю. Здається, ви дуже цімборували з ним. Він часто нам помагав, багато помагав. Ви так його завше хвалили. А потім…

«Дзьобак! Що ж це мені вже вдруге нагадали власні діти про Петра?» — подумав дід і враз пройнявся холодом.

Дзьобак! Це слово вибухнуло в дідовому мозку й одразу затьмарило очі. Вперше у житті слово в його уяві стало зримим образом — величезного сірого птаха із довгим і гострим, як караючий меч, дзьобом. І вже бачив, як розвалькуватий птах, спираючись довжелезними крилами об землю, сунеться по хаті на нього й, сміючись, торжествуючи, каркає.

Дзьобак! Як же його не пам’ятати… Аби Пастеляк у цю мить перетворився на найдрібнішу піщинку й пірнув під найглибші води океану, все одно не сховався б від страшної птахи.

…Ще в цісарську війну Василь Пастеляк виніс з поля бою пораненого односельця Петра Дзьобака. Виніс, ризикуючи життям, бо атака — було це в передгір’ях Альп — видихнулася, і ворог нещадно сік із кулеметів висоту, яку австріяки спробували взяти штурмом.

— Чим я тобі, Василю, віддячу? — спитав Дзьобак, коли Пастеляк приволік на собі до окопів знеможене тіло односельчанина.

— Аби-сьмо лиш вижили, то, може, потім, у скруті, десь і послужиш, — відповів Василь, дякуючи щасній годині, що все так добре минулося.

Петра відправили в шпиталь, а Пастеляка понесло далі фронтами до кінця війни. Зустрілися вони після демобілізації по дорозі з Будапешта додому. Саме випогоджувалося на весну. Йшла вона по землі, як і люди, покалічена, голодна, змарніла. В полях, немов рештки мерців, дотлівали брудні копички снігів, по дорогах їх зустрічали знелюднілі хутірці, населені юрбами здичавілих котів і собак, а в небесах весь час супроводжували відгодовані щедрими врожаями війни зграї знахабнілого вороння. Чорні полчища птахів не полишали надії, що хтось із двох подорожніх десь впаде і більше не підніметься. Але катуни, переживши за кілька років земне пекло, простували додому бадьоро, весело, не зупиняючись. Хай і немічна, квола, а все ж приходила весна, з кожним днем міцніло сонце, наливаючи молоді душі нестримною жагою життя. Кожен ніс одне у думці: «Найстрашніше минулося, і гіршого вже не буде».

На перехресті вулиць, як увійшли в село, бойові побратими обнялися. Тоді Петро Дзьобак твердо промовив:

— Василю, я не забув про твою просьбу, пам’ятай про це завжди.

— Яку просьбу? — спитав здивований Пастеляк.

— Про те, що я твій слуга вічний.

— Ганьбися, Петре, про таке говорити.

— Не мудруй, Василю, ти спас моє життя, і воно тепер, не забувай, до останку належить тобі.

— Не заговорюйся, бо скажеш комусь, люди подумають, що на фронті нанюхався газів і здурів.

— Затям собі, Василю: коли потрапиш у скруту, зови мене.

— А як же тебе кликати, Дзьобаче? — з хитринкою спитав Пастеляк.

— Зовсім просто. Ти подумай про мене, дуже так подумай, і я одразу з’явлюся, — Дзьобак загадково усміхнувся.

На цьому побратими поручкались і з миром розійшлися по домівках.

Невдовзі Пастеляк оженився. Дівчину вибрав небагатого достатку, зате смирну, вродливу, ладну для хати й людей. Батько давно вже напитав для Василя в сусідньому селі дочку поважного ґазди, й вибір сина чорною кров’ю зануртував у серці старого Пастеляка.

— Раз батьків хліб не навчить, як треба жить, то хай від свого здохне, — сказав перед весіллям старий і відрікся від сина.

Було б це за інших часів, Василь, не роздумуючи, німо підкорився б батьківському наказу, але тепер, коли всякого горя набачився на війні, добре відав ціну кожної крихітки людського щастя.

— Файна, няню, ваша трава, та не для мого коня, — сказав тоді батькові у відповідь Василь і наостанок все ж таки попросив бодай згарище біля Петахів.

— Ой, ні! — відрубав старий. — У тебе, неборе, зараз більше щастя, як розуму. Отож хай попелище тобі завжди нагадує, що в житті є ще тверезість, яку ніхто не любить, бо вона гірка.