Юлія Гук - Німа

— Пусти… Пусти й забирайся геть… — майже стогне. — Ти поняття не маєш, з чим зв’язався…

— Мені байдуже. Я не піду.

Тася відштовхує його.

— Я ношу в собі всі можливі гріхи! — Вона кричить, роздирає свої руки, груди. — Я весь час переживаю апатію! Я часто зриваюся на гнів! Я вивищуюся над іншими й водночас падаю в таку безодню, куди дехто боїться навіть зазирнути! Я чортзна-скільки їм і займаюся сексом без розбору! Я потребую тебе, але відвертаюсь через свою гордість! Я жадібна до всього, що тільки існує в цьому житті! Ти… такий чистий і добрий, а я уособлюю тільки зло!

Жару кривить обличчя біль. Тася опускається на коліна й згортається калачиком на підлозі. Він обережно кладе їй руку на плече. Потім лягає поруч і обіймає.

— У будь-кого є гріхи. Просто інші їх старанно приховують, — говорить їй, перебираючи довге волосся. — І я також. Я борюся з ними кожного дня. Ти усвідомлюєш власну гріховність, як ніхто. Тому що, незважаючи ні на що, ти чутлива, добра, талановита. Я бачу світло в тобі. Я пішов тільки тому, що мені боляче бачити тебе такою. Неохайною, охопленою власним болем, байдужою…

Тася дивиться йому в обличчя. На віях тремтять сльози.

— Мною теж керувала гординя. Але я зумів опанувати себе. І ти зможеш. — Він зболено посміхається.

Піддослідна глибоко вражена побаченим минулої ночі. Вона сумнівається, що в неї щось вийде. Чому має вийти в неї, якщо не вийшло в інших?

Проте ось зараз поряд з нею людина, у якої і справді все вийшло. Треба боротися. Усупереч постійним переживанням.

— Пробач мені…

Цього дня вона малює, як ніколи досі.

Тасіта забуває про театр, який має відвідати сьогодні. Вона забуває поставити крапку. Але знаходить у собі сили. Резерви, які не використовувала протягом років.

— Я сьогодні не малюватиму. — Тася, повністю одягнена, зустрічає цими словами Жара.

— А що робитимеш?

— Ми робитимемо. — Посміхається й бере його за руку, не пускаючи в дім. — Ми підемо гуляти. Сьогодні на диво гарна погода…

Справді. За тривалий час сонце вперше з’явилося з хмар. На вулиці стало тепло, і Тася вирішила вилізти зі свого темного житла.

— Але ми гулятимемо по-моєму. І май на увазі: я не приймаю заперечень.

Вони виходять з під’їзду, тримаючись за руки. Піддослідна примружує очі від блиску снігу, світла, сонця.

Вона відчуває, що очистилася. Добро, яке жило в Жарові, передалося її душі.

Я знаю, це тепло здолало більшість її внутрішніх монстрів. Серед них — страх бути нереалізованою. Тепер вона налаштована все змінити. Адже не дарма вона вважає себе кращою за інших. Не їй до них рівнятися, а їм — до неї. Саме з такої думки починається ранок.

— Це так — по-твоєму? — Хлопець із цікавістю споглядає, як Тася кладе до рюкзака пачку вина, щойно куплену в магазині.

— Так! — Вона рішуче закидає свою ношу йому на плече. — Скуштуй трохи мого життя, а потім обурюватимешся.

— Та я не проти. Узагалі-то я теж інколи п’ю.

Дівчина витріщається на нього.

— Просто я хотів тобі показати, що це потрібно робити рідше.

Увесь день вони просто блукають містом. Тасіта багато сміється, інколи зупиняє людей і запитує в них про настрій. Перехожі здивовано дивляться на неї, і вона знову починає сміятися. Холод не відчувається, тому що вони весь час кудись ідуть, до того ж їх гріє випите вино. По обіді піддослідна вирішує, що вгрілася, і знімає пальто.

Жар розгублено дивиться, як вона біжить на середину площі в центрі міста й починає горлати про цей чудовий день.

Пускається сніг. Посеред площі стоїть дівчина у светрі, з довгим в’язаним шарфом на шиї. Її волосся стирчить у різні боки, а вона кричить:

— Усе буде добре! Ми народилися щасливими! Ми досягнемо всього!

Тася здивовано обертається. За спиною стоїть Жар: він також зняв шапку й куртку. Його райдужна посмішка зігріває дужче, ніж пальто.

До них підходить патруль.

— Що тут відбувається? — Серйозний похмурий хлопець оглядає їх з голови до ніг.

— Нічого.

— Ви заважаєте спокою громадян.

— У нас що, забороняється бути щасливим? — Тася насмішкувато зводить брови докупи.

Патрульний губиться й мовчить.

— Така розумна? Може, поговоримо про це у відділку? — невдоволено втручається другий.

Дівчина несподівано зригує. Жар мимохіть сміється.

— Це неповага до представників закону, — погрозливо супиться перший.

— Це природа, — спокійно заперечує дівчина. — Ми все зрозуміли. Більше не шумітимемо.