Юлия Илюха - Східний синдром

Фізична праця втомлювала, але не рятувала від думок. А вони у Васі були чорніші чорного, немов зграя круків. Відчуття власної нікчемності й зайвості тут, у мирному житті, неспроможність поставити на місце дружину, яка не бачила в ньому «мужика», важкі й водночас приємні спо­гади про війну — оце була його сьогоднішня реальність. Як старезний дід, що на схилі літ живе лише спогадами про минуле, так і Вася все згадував і згадував. Як не дивно, але війна була кращим, що сталося з ним у житті. Коли на плечі в тебе висить автомат, а кишені відтягують гранати, навіть найбільший невдаха відчує себе справжнім чоловіком — сильним, мужнім, героїчним.

Водночас війна подарувала йому й те, чого вже ніколи він не зможе позбутися, — незриму, але постійну присутність смерті. Той, хто бачив смерть багато разів, відтепер бачитиме її в усьому. Вона ходитиме за ним назирці, гратиметься, наче кошеня з клубком ниток, триматиме на повідку, то подовжуючи, то скорочуючи шлейку, але вже ніколи не відпустить від себе назавжди. Війна і смерть, мов дві сестри-­близнючки, які завжди ходять разом, обіймали Васю ніжними руками з обох боків.

Васині руки блищали від крові. Він не зводив із них очей. Ця кров була якась незвична — вона не згорталася і не засихала, тільки вкривалася гладенькою, ніби атласною, плівкою. Він дивився на свої руки вже довго. Відчував, що скоїв щось страшне й невиправне. Струснув головою, відганяючи побачене, як ману, але руки залишились червоними. Роззирнувся — його кімната на Держпромі, під ним — старий, ще «довоєнний» диван. Встав, похитуючись, борючись із приступом нудоти від запаху, яким було просякнуте повітря. Так пахне свіже м’ясо. Вийшов у коридор. Зі спальні стирчали чиїсь голі ноги. Всередині у Васі похололо. Двома кроками дострибнув туди, заглянув. Аня лежала на спині, затискаючи руками дірку в грудях. Очі заплющені, на обличчі застигла маска болю. Схоже, мертва вже давно — на тілі видно характерні плями, проте калюжа крові поряд така ж блискуча, як і кров на Васиних руках. Він застиг, гарячково намагаючись згадати хоч щось. Раптом Аня розплющила очі й чітко промовила: «Слабак. Навіть убити нормально не зміг». Вона зареготала, у грудях її забулькало, затріщало, і посинілі губи забарвились червоним. Кров’яна піна лізла з її рота, а вона все сміялася й сміялася.

Вася кинувся на кріслі, сів, відчуваючи, як серце пульсує десь у горлі. Рудий кіт, який спав у нього на грудях, не втримав рівновагу й важко гепнуся на підлогу. Перед очима все пливло. Супрунчик обхопив голову руками, нама­гаючись втримати її на місці, наче боявся, що вона від­окремиться від тіла й покотиться кудись. Піднімаючись, застогнав — у мозку пульсував і бився біль. Потихеньку пішов на кухню, слідом за ним, нявкаючи, кинулися коти. Виглянув у вікно — зима за ним була якоюсь сірою, безрадісною, навіть сніг уже мав бруднуватий відтінок. «Психа» не було — видно, пішов на зміну. Вася довго рився в купі мотлоху, наваленій зверху на холодильнику, шукаючи засіб від похмілля. Заковтнув таблетку, запив великою кіль­кістю води. Потім зробив собі міцну розчинну каву, випив її, обпікаючи піднебіння, під сигарету.

На роботу сьогодні вирішив не йти — подзвонив, сказав, що дуже зле почувається, що було недалеко від істини. Зараз Васина душа прагнула не працювати, а похме­лятися. Сипонувши котам у миску корму, він хлюпнув на обличчя водою, сяк-так обтрусив із фліски руду котячу шерсть. Узув берці, надягнув шапку й бушлат і вийшов, замкнувши квартиру з котами, які вже встигли все зжерти й знову очікувально дивилися на нього.

Ну вулиці було вогко й вітряно. Вася навіть підняв комір, ловлячи дрижаки всім тілом. Чалапав слизьким тротуаром, відполірованим тисячами ніг перехожих, з єдиним бажанням — погасити пожежу всередині пивом чи чимось міцнішим. Спершу він вирішив дійти до супермаркету й купи­ти випивки там, але через кілька хвилин на вітрові пити пиво розхотілось, і Вася вирішив замовити парочку келихів у якійсь забігайлівці. За звичкою зайшов у заклад, куди не раз приводили його ноги після важкого робочого дня. Тут хоч і позирали скоса на його форму, але відмовчувалися і наливали справно, аби лише платив.

У кафе було тепло й напівтемно, у повітрі висів сигаретний дим. Офіціантка, вона ж барменша, рухалася за стійкою, наче сонна муха, раз у раз поглядаючи на екран плазми, що висіла збоку від неї. Там ішов черговий серіал про тяжку жіночу долю. Нарешті вона відірвала очі від страждань молодої блондинистої героїні й, човгаючи ногами, принесла Васине пиво. Він одним махом осушив половину келиха й тільки тоді видихнув, почав пити маленькими ковтками.