Юлия Илюха - Східний синдром

Коли до під’їзду, шурхочучи шинами по асфальту, під’їхала стара зелена «мазда» із шашечками таксі й із нього вийшла Аня — сама, без супроводу, Вася знітився, вмить розгубивши свій запал. А де ж коханець, якого він зібрався відгамселити до стану свинячої відбивної?

— Ти чого тут сидиш? — Дружина стояла перед ним, і Вася помітив її червоний ніс і чорні півкола розмазаної туші під очима. Вона мала такий нещасний вигляд, що йому захотілось її обійняти та втішити, незважаючи на все побачене сьогодні.

— Тебе чекаю, — відповів, намагаючись сховати розбиту руку в долоні іншої.

Помітила, втягнула носом повітря, наче мисливський собака.

— Пив?

— Пив, — зізнався. — Але вже все вивітрилося, як скельце.

Сіла поряд на лавку, покопирсалася в сумочці, дістала сигарети. Вася клацнув запальничкою.

— Будеш?

Він кивнув. Підпалив ще одну, затягнувся.

— Рука чого розбита?

— Світоглядний конфлікт, — відмахнувся від запитання. — Ти плакала?

Аня махнула рукою.

— Пусте. Не варто було.

Вася взяв її руку в свої, стиснув.

— Ань…

Вона підвела очі на нього — блискучі, глибокі, і Вася мимохіть подумав, що тільки такий бовдур, як він, міг залишити цю жінку без уваги на цілий рік.

— Давай спробуємо ще раз. Заради Ліни. Заради того, що в нас було.

— Ми вже пробували. І не раз. Хіба щось вийшло? — Вона змахнула попіл на землю і втомлено потерла рукою лоба.

— Цього разу вийде. — Вася випромінював упевненість.

Він присунувся ближче й обійняв дружину за плечі, відчуваючи, що вона капітулює, як ворожа висота, і тремтить, чи то від хвилювання, чи то від прохолоди вересневої ночі.

— Я так скучив… — прошепотів їй у вухо, легенько прикусив мочку із сережкою.

Аня прихилилась до нього, поклала голову на плече. Вона поверталася до нього, наче битий штормами круїзний лайнер у рідний порт.

Максим біг, намагаючись контролювати дихання. Хоча вдавалося це йому не дуже — четвертий десяток пішов, як-не-як. Він задихався, важко хапав ротом повітря замість того, щоб правильно вдихати його через ніс. «Зараз здохну», — цокнула в голові думка. Але зупинитися й відсапатися він не міг. Ноги несли його вперед, до фінішу, де стояв чоловік у формі із секундоміром.

— Вклався, не переживай, — повідомив він.

Макс кивнув, нахилився, уперся долонями в коліна. Вдихав і видихав. Застарий він уже для таких забавок. Але, якщо впрігся у все це сам, пізно давати заднього.

Коли він заповнював анкету для відбору в патрульну поліцію, керувався не чітко визначеним рішенням, а скоріше хотів просто спробувати — візьмуть чи не візьмуть. Етап за етапом він випробовував себе, відчуваючи, як ростуть усередині азарт і бажання пройти. Здавши логічні тести й пройшовши ВЛК, він не міг зламатися на «фізо». У нього нарешті з’явилася якась мета, за яку він вчепився. Це не було знову бажання ситого життя в Європі чи Штатах — після пережитої війни, без Олі ця мрія втратила сенс, стала непотрібною. Максим прагнув знайти заняття, яке б допомогло йому вибратися з трясовини однакових днів, які щоразу повертали його в минуле, змушували думки циклічно рухатись по тому самому маршруту. Робота в патрульній поліції — що може бути краще? Вирішуючи проблеми інших, бодай на час роботи забувати про власні. Якоюсь мірою втеча — втеча від самого себе. Але хто сказав, що Робін Гуд, ставши на стежку шляхетного розбою, теж не вирішував цим особисті проблеми? До того ж після контузії, яку Максим пережив на ногах, половина знань із програмування, котрі, здавалося, намертво засіли в його голові, кудись випарувалась, і тепер на написання простенького коду йому потрібен був тиждень.

Пробігши стометрівку та віджавшись необхідні сім разів, Макс із запитанням «а що далі» підійшов до інструктора.

— Вас повідомлять про результати поточного етапу відбору, — сухо відповів той.

У найманій квартирі, яку він уже звик називати «домом», він довго грів у гарячій ванні відвикле від фізичних навантажень тіло. Минув місяць, як він повернувся. Майже перестала боліти спина, потроху звикаючи жити без броніка, руки вже не сіпалися гарячково в пошуках автомата. Мир, без пострілів, без вибухів, без криків «Міни!» не так оглушував.

Харків уже не здавався таким убивчим та ворожим, яким він його побачив уперше. Максим рухався артеріями вулиць, пив його кров у барах та кав’ярнях, пірнав у метро його темних нутрощів.

Біль відступав. Він притуплювався, наче ніж, яким довго різали жилаве м’ясо, але не зникав назовсім. Звук, запах, знайома комбінація букв могли запросто відточити його заново. І тоді Макс злився на весь світ, ховаючись у квартирі — від людей і від своєї агресії до них.