Юлия Илюха - Східний синдром

— Чую, — хрипко відповів, намацав пальцями сигарету в пачці в кишені штанів. — Ти впевнена, що то вона?

— Вона, вона! Сам подивись, у сьогоднішньому випуску новин на НТВ. Стоїть, щаслива вся така, ще й либиться. Це не можна просто так залишати, Серьожо, це ж прямий удар по твоїй кар’єрі — мати таку дружину! Ну що ти знову мовчиш? Треба щось ро…

— Я почув тебе, — відрубав, натиснув відбій. Комета зникла з його ефіру. Нарешті витягнув сигарету, клацнув запальничкою, затягнувся. Доки він курив, перед ним сідало за обрій гаряче оранжеве сонце Донбасу.

Наступні новини про дружину, як повелось, Сергій отри­мав теж випадково. Він уже рік скнів на Донбасі. Тут на нього дедалі частіше навалювалась така туга та безнадія, що він поривався кинути цей шматок понівеченої землі, яка особисто для нього нічого не важила, звільнитися з армії та поїхати назавжди кудись, де цілий рік сонячно, де ростуть пальми та оливи, де щовечора можна пити терпке і п’янке вино, а потім пірнати в ліжко до жінки, такої ж гарячої, як нічне повітря за вікном. Але коли в його уяві виринала примарна жагуча жінка, її одразу витісняли думки про Таню. Згадувати її повсякчас Сергія змушувала не любов, а почуття ображеного самолюбства. Його чоловіче его прагнуло відплати за всі Танині гріхи, тож інформація, яку він отри­мав від «укропського» дезертира, його дуже потішила. Тіло в «піксельці», яке добровільно прийшло з іншої сторони, ледве переставляючи ноги та плутаючи слова від кількості вжитого алкоголю, наступного ранку, протверезівши, розказало багато цікавого.

— Знаєш її? — Сергій звично відкрив на телефоні фотографію дружини й тицьнув під ніс перебіжчикові, який зі слідами засохлої крові на обличчі сидів перед ним на табуреті.

Це фото з їхнього останнього літа разом він зберіг спеціально для того, щоб показувати полоненим «укропам». На ньому Таня у червоному закритому купальнику стоїть біля басейну на якійсь вечірці, куди їх запросили Сергієві друзі. Поза напружена, обличчя закам’яніле. Вона не знає, де подіти руки, тому просто зчіпляє їх перед собою. Навіть через екран телефону Сергій відчуває запах, що точиться від дружини, — запах страху. Такою він її по-своєму й любив. Досі жоден полонений не визнав (чи не зізнався), що знає про жінку на фото бодай щось.

— Ану-ну… — видихнув «укроп» вчорашнім перегаром і примружив очі, роздивляючись фото. — Наче схожа на нашу колишню медичку, «Скелю», але без форми чорт розбереш, тут вона інша. Але схожа. Тільки вона вже з півроку як звільнилася.

— І де вона зараз, не знаєш? — Сергій дивився полоненому в очі, тримаючи того на гачку.

— Та, кажуть, до Києва поїхала, я точно не знаю, не був із нею близьким…

Бух. Перебіжчик осів на підлогу глухо, як мішок із борошном. Різким рухом Сергій вибив із-під нього табурет, на мить втративши контроль над собою після останніх слів «укропа».

«Не був з нею близьким…»

«Не був з нею близьким…»

«Не був з нею близьким…» — відлунювало в його голові.

А хтось, виходить, був.

Був!

— Заберіть його, — кинув своїм бійцям.

Ті копняками змусили полоненого піднятись.

— Командире, я ж нічого… — Дезертир дивився на Сергія наляканими очима побитого собаки. — Я ж правда нічого…

— Пішов звідси!

Полоненого для Сергія вже не існувало. У його голові знову тенькала думка про Таню, а руки мимоволі стискалися в кулаки так, що коротко обрізані нігті впиналися в долоні. Сергій заплющив очі та глибоко вдихнув. Лють розтікалася артеріями, венами та капілярами, просочувала все його тіло. Відновивши розмірене дихання, він знову взяв до рук телефон, відкрив фотографію дружини й погладив її зашкарублим пальцем.

Вася тримався з останніх сил. Що далі котилося містом літо, що ближче підходила до його стін осінь, то сильніше йому хотілося випити.

Аня жила власним життям. Вбиралась у красиві сукні, напахчувалась дорогими парфумами, бігала на роботу, кудись зникала вечорами. Мрія відновити сімейне щастя трощилася на очах. Вася стискав кулаки й відновлював дихання, рахуючи до десяти. Пам’ятав-бо, що й сам геть не святий.

З дня на день він сновигав квартирою, тинявся містом — і ніде не знаходив собі місця. Усе було інакшим, ніж до війни. Він пробував пірнути в колишнє, «доатошне» життя, та тільки безсило плавав на його поверхні, наче поплавок. Друзі, з якими раніше було випито не один десяток літрів пива й розказано сотні жартів, стали чужими. Це довела перша і єдина зустріч. Коли намистина за намистиною була перебрана вервиця спільних спогадів, говорити не стало про що. Випускників харківської «юрки» не цікавила війна, а Вася вже не міг слухати їхні мирні теревені. Улюб­лена машина, біля якої раніше він ладен був провести цілий день, зараз перестала його слухатись і стояла напіврозібрана в гаражі — бажання ремонтувати її, складаючи заново, у Васі не було. Думка про повернення на колишню роботу викликала огиду. Після стількох пережитих смертей він, чоловік, руки якого тримали зброю, вже не міг знову перекладати папірці та отримувати прочухана від шефа.