Юлия Илюха - Східний синдром

Подзвонила знайомому юристу — дембелю-гранатометнику, якому колись не дала стекти кров’ю, перетис­нувши пальцями розрізану осколком артерію. Зачитувала, питала, радилась.

— Не переживай, мала, все можна розрулити, — заспокоїв Андрій із позивним «Мажорчик». — Хоча успіху в кінцевому результаті тобі ніхто не гарантує. Хтозна, як карта ляже. Але ми принаймні спробуємо. Так що там у тебе з довідкою про відсутність судимості?

Таня шумно зітхнула. Довідки в неї не було, і це створювало проблему. Багато проблем. Цей клятий папірець могли видати їй лише особисто в руки. У Росії. В Омську, з якого вона стрімголов тікала півтора року тому. Там, де залишився Сергій. Там, де її чекала його помста. Та й взагалі — за те, що вона воювала на боці українських «каратєлєй», на Батьківщині її чекало як мінімум ув’язнення на десяток років. Якщо колишній чоловік не добереться до неї раніше. Тому їхати туди — це однозначно смерть. Швидка чи повільна. Цього не варта жодна довідка, навіть та, яка стане путівкою в нове життя.

Звісно, можна спробувати подзвонити матері. Але її домашній номер не відповідав, скільки Таня не набирала знайомі цифри за ці півтора року. Чи жива вона взагалі? Чи, може, згоріла від горілки або померла від важких кулаків вітчима? Якою б вона не була й скільки б страждань не завдала своїй дитині — несвідомо чи свідомо, — у Тані все одно щеміло в грудях, коли вона про неї згадувала.

Набирати номер знову було страшно. Страшно чути самі гудки, коли абонент — «не абонент». Страшно почути відповідь — фрази злі та короткі, як автоматні черги. Таня кілька разів натискала на клавіші телефону, перевіряла цифри, але відповідь була одна: «Набраний вами номер не обслуговується».

І тоді вона наважилася подзвонити Кометі. Колись вона їй допомогла, і хай з того часу все незворотно змінилося, та все ж Таня сподівалася, що в Кометі залишилося бодай щось людське й вона допоможе їй знову — на згадку про колишню довіру.

Номер вона шукала недовго — у викладеній в інтернеті телефонній книзі Омська була тільки одна Комета Петрівна. Подзвонила вдень, не надто сподіваючись на відповідь, — у цей час вона, мабуть, порядкує на ринку. Скоріше тому й подзвонила, щоб не одразу натрапити на неї, підготуватись до зустрічі з минулим, знайти слова, щоб заспокоїти себе й переконати Комету.

Але там, за тисячі кілометрів від Києва, відповіли після третього гудка.

— Слухаю. — Комета, як завжди, брала ініціативу розмови в свої руки, уникаючи сентиментально-очікувальних «алло».

Від хвилювання в Тані захрипло горло. Вона прокашлялась прямо в слухавку мобільного.

— Говоріть, я слухаю! — залітав у вухо вимогливий голос Комети Петрівни.

— Це Таня, — прохрипіла вона, наче стара патефонна платівка.

В Омську стало тихо. «Скелі» здалося, що Комета вже опускає руку і кладе слухавку.

— А ти таки геть безсовісна. Чи геть дурна. Я вже й не знаю, як тебе назвати. Після всього, що ти зробила й що ми бачили, тобі вистачає сміливості дзвонити сюди? Та й кому — мені?! — голос не був злим чи роздратованим, радше здивованим.

— Я лише хочу дізнатися, що з матір’ю, — твердо проказала, готуючись тримати оборону, лаштуючи невидиму броню.

— Ха-ха-ха, два роки про неї не думала, а тут раптом згадала! — Комета вже отямилася від подиву й тепер посилала Тані флюїди ненависті. — Здохла твоя мамаша, вже рік як. Запізнилась ти згадати.

Таня мовчала. Кусала губи, стискала холодні пальці в кулак.

— Тобі, мабуть, кортить про квартиру спитати, — продовжувала Комета, — так я скажу. Сергієва тепер квартира. Так би мовити, як компенсація шкоди, яку ти йому заподіяла. Думала, він не дізнається, де ти? Забула, за ким ти замужем була? За російським офіцером! Та й сама ти спалилася по-дурному — не треба було ляпати язиком перед укропськими журналістами. А тепер тебе вся Росія бачила. І Сергій бачив. Так що чекай, скоро він тебе знайде. Він уже в Новоросії. А руки в нього довгі, де б ти не була, дістануть. Ходи й озирайся, бо твої бандери від Сергія тебе не врятують, і ти це знаєш. Він тебе, сучку, живою на шматки порі…

Таня скинула дзвінок. Неконтрольований страх розпов­зався кожною клітиною її тіла. Він її знайде. Знайде. Знайде…

Відкинула телефон на диван, немов отруйну змію. На кухні налила води в чашку, пила пожадливо, майже захлинаючись. Заспокоїтись. Як їй заспокоїтись?

Згадала, як навесні до них приїздили журналісти з камерою. Ходили по позиціях, знімали, що було дозволено знімати. Таня тоді показувала їм свою «таблетку», на підлозі якої ще залишалася не змита кров — уночі везли важко пораненого бійця. Боєць вижив, у «Скелі» був чудовий настрій, і вона посміхалася на камеру, не надягаючи балаклаву. Світило сонце, синіли під ногами проліски, і вона врешті перестала ховатися, чи не вперше розповідаючи чужим людям, що приїхала з Росії. Ось ці слова їй і відгукнулись.