Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Він швидко підійшов до неї.

Дівчина йшла, нахиливши голову, і однією рукою притримувала сукню, а другою — фалду чаршафа, що лопотів на вітрі, мов крило хижого птаха.

Нарешті Кямран упізнав дівчину, і серце йому закалатало: в рожевому чаршафі Нермін ішла Феріде.

Залишилося кілька кроків, як вітер раптово вихопив з її рук парасольку. Феріде зойкнула й хотіла бігти ловити, але вітер вже лопотів подолом сукні, грався фалдами чаршафа й кошлав коси. Кямран підійшов вчасно. Він зловив у кущах парасольку, а потім підбіг і захистив

Феріде полами свого пальта, допомігши розправити чар-шаф.

— От, добре, що ти мені трапився, Кямране. Вітер налетів на мене, мов зграя чаликушу, і ледве не заніс мене кудись далеко.

Вона хотіла сказати ще щось, але вітер знову примусив її нахилити голову й затулити рота.

Вони йшли, і Кямран все ще намагався захистити її своїм пальтом.

Феріде знову могла говорити, хоча дуже їй хотілось сміятися. Вона реготала, аж поки не задихалася, а потім, ледве відсапавшись, промовила:

— Знаєш, чому я сміюся? Ми були в гостях, і раптом я згадала, що мені ж треба забігти на базар. Я була в єльдірме, а не вийдеш же в ньому на вулицю. Та мене Нермін порятувала. Ну, а коли я в її чаршафі виходила вже з базару, за мною почав увиватися якийсь офіцер. Іде слідом і примовляє: «Нермін-ханим, ви тут! Яке несподіване щастя!»

Бач, дівчина хотіла мені зробити ласку, та й зрадила себе. А мені було так смішно, що я не втрималася й пирснула. Офіцер зирк та й почав утікати. Ще б пак — побачити замість Нермін отаку тітку!..

Кямран усміхнувся, а Феріде вела далі:

— Щоправда, я погано зробила, бо розповіла цю таємницю. Не можу вчасно прикусити свого язика. Ти вже, любий, нікому не кажи, аллаха ради. Гаразд? Може, Нермін покохає його, хто знає… Тоді, якщо зможеш, допоможи їм…

— Обіцяю тобі, Феріде. Але ж Нермін ще дитина.

— Може, й так… — скрушно промовила Феріде. — Але ж так легко помилитися з тими дитячими серцями…

Тепер вони йшли мовчки. Вітер ущух, і вони уповільнили ходу. Як їм хотілося, щоб ця дорога не мала кінця й краю.

Кямран зажурився.

«Ще недавно природа здавалася мені мертвою й мирною, а себе я вважав непотрібною людиною. Зараз же я захищаю од вітру гарну жінку в рожевому дитячому чаршафі й відчуваю, що щасливий. А так могло бути завжди. Треба було тільки хотіти, і я зробив би щасливою й цю маленьку вродливу жінку, та й сам був би… Як шкода!»

Феріде теж думала щось. Раптом вона знову почала розмову, тепер уже спокійно, наче говорила про щось незначне:

— Як-не-як, але ця моя маленька подорож до вас таки розважила мене. Вражень тепер вистачить на кілька літ. А коли я вже дуже затужу, захочу побачити тіток і всіх вас, то приїду знову. Минуть роки, моя коса посивіє. Та й твій чуб теж. Ми зустрічатимемося й радітимемо знов і знов, але, розлучаючись, сумуватимемо все менше й менше. Хто знає, може, колись я приїду навіть назавжди. Чи не так? Адже це життя, все може статися. А ти вже будеш мені справді ага-беєм, моїм старшим братом. Старші одне за одним ітимуть від нас, ми ж будемо ще дужче шанувати одне одного та все більше дарувати людям, якщо вони помиляться. Наші останні роки спливуть в тих місцях, де проминуло наше дитинство…

Дзвеніння розбитого кришталю в її голосі чулося все виразніше й робило його сумним-сумним.

Дорогою йшла жебрачка з дитиною. Босе хлоп’я почало стрибати довкола Феріде й перебирати худенькими рученятами поділ її сукні.

Кямран зупинився й подав старчисі копійку. Феріде ж звикла до маленьких сиріт і погладила хлоп’я по голівці.

Жебрачка сказала їм:

— Хай не розлучить вас аллах ніколи! Його воля, щоб ця красива ханим стала, пане, твоєю!..

Вони зупинилися. В очах Кямрана, мов у дзеркалі, можна було побачити весь той біль, який він виносив у своєму серці.

— Феріде, ти чуєш, що вона сказала?

Феріде нічого не відповіла, з очей покотилися сльози… Вони пішли далі, та вже не так близько одне від одного.

Вже поночіло, коли вони побачили садибу. Вітер ущух зовсім, і дерева, стомлені довгою боротьбою, тепер спокійно дрімали. Скелі на березі світилися перламутровим сяйвом, наче воно виходило десь зсередини.

— Феріде, ще рано, наших з міста немає й досі. Може, сходимо до скель?

Феріде вагалася.

— Вибач, Кямране, я піду переодягнуся. Вітер зовсім закошлав мені косу.

В її голосі чулася втома. Ще півгодини тому цей рожевий чаршаф здавався живою істотбю, жагуче обнімав груди, коліна, ніжно тріпотів, а зараз повис на плечах мертвим рам’ям.