Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Нас з Мунісе надовго полишили в кімнаті самих. Сідало сонце. Його червоне проміння ще пронизувало густу зелень на ганках, а це вже й зовсім погасло. Я жартувала, хотіла розважитися, та в серці вже мостився таємний неспокій, він вже подужав мене. Із саду долинали чоловічі й жіночі голоси, вигуки, сміх. Хтось порався коло скрипки.

Я визирнула у вікно, але рясне листя приховувало увесь той гвалт.

Нарешті на сходах почулися кроки. Відчинилися двері, і увійшла господиня з величезною лампою в руці:

— Доцю, моя любусю, я навмисне полишила тебе в сутінках. Коли сідає сонце, наші сади такі гарні… Не можна надивитися, такі чудові.

Вона поправила вогонь і почала розповідати, як місячної ночі ці сади стають раєм.

У цю мить до хати увійшла Назміє. Я встигла помітити за дверима двох офіцерів, а тому відступила назад, щоб якось прикрити голову, і спромоглася покласти на косу тільки руки.

Назміє засміялася:

— Люба моя, але ж якою провінціалкою ти стала! Гадаю, що хоч не втікатимеш від мого нареченого, га? Ось зніми руки, а то соромно, аллахом присягаюся!

Вона таки казала правду, тут не було чого ніяковіти.

Офіцери ж ніяково зайшли до кімнати. Назміє почала нас знайомити:

— Ферідун-бей, мій наречений. Феріде-ханим, моя подруга. Я така щаслива, що імена обох дорогих мені людей такі схожі.

На цей жарт молодий офіцер усміхнувся, геть розкривши рота. Пам’ятаю, коли я була маленька, бабуся купувала сірники, на яких хизувався ярмарковий красень з підкрученим вусом та кучерявим чубом, що падав аж до ока. Ферідун-бей наче випав з тієї етикетки.

Він узяв мою руку в свою міцну долоню, стиснув її й сказав:

— Ханим-ефенді, ми вам невимовно вдячні за вашу прихильність. Ми всі щасливі… Дякуємо дуже. Потім він почав знайомити мене з другим офіцером: — 3 вашого дозволу я познайомлю вас з моїм найближчим приятелем. Це мій патрон — майор Бурганеттін-бей. Він майор, та не такий, як інші майори. Бурганеттін-бей — наймолодший представник шляхетного роду Солакзаде.

Наймолодшому бею шляхетного роду Солакзаде було вже за сорок п'ять. Вуса й борода вже де-не-де посивіли, Його шляхетне походження було помітне одразу. Одяг, поводження, розмова були зовсім інші, ніж у Фері-дуна. Шляхетне обличчя й сивина дещо прогнали те погане враження, ба навіть страх, які навіяв був товариш Бурганеттін-бея. У мені прокинулося щось таке, ніби віра.

Бурганеттін-бей говорив легко й вільно. Ще здалеку кивнув він мені гречно головою, а потім уклонився й сказав:

— Ваш покірний слуга Бурганеттін. Ханим-ефенді, мій покійний батько над усі маєтності любив оцю садибу. І не раз казав: «Щастя не обминає цього місця. Коли мені в чомусь таланило, то тільки отут». Я ж, тільки-но побачив, що ви ощасливили нас своїм прибуттям сюди, одразу ж згадав слова небіжчика й подумав: це чудо!

Гаразд, вважаймо все це за комплімент, але яке відношення мав Бурганеттін-бей до цієї садиби?

Я здивовано зиркнула на Назміє, очікуючи пояснення. Але вона й не дивилася на мене, навіть уникала мого погляду. А та ханим, яку я донині мала за господиню, взяла за руку Мунісе й вийшла з нею з кімнати.

Десь більше як півгодини сиділи ми всі в тій кімнаті й розмовляли про се, про те. Правильніше б сказати, розмовляли вони, бо я не те що говорити, а навіть розуміти не мала снаги, що вони балакали. Моє серце ніби здавив залізний обруч, аж дихати було ніяк. Я ніби втратила глузд. Я ні про що не думала, нічого не відчувала, налякано лише зіщулившись, принишкла в кутку, мов те пташеня, охоплене незрозумілим ще йому жахом, коли хтось заліз до нього в гніздечко.

Внизу заграла скрипка, хтось співав газель, а потім якісь верескливі та товсті голоси заспівали кілька пісень хором.

Назміє з нареченим сиділи на канапці та все ближче й ближче присовувалися одне до одного, аж поки я не повернулася до них спиною. Які вульгарні люди! Анітрохи не соромлячись, вони обнімалися в присутності двох чужих людей, ніби грали одну з тих гидотних полюбовних сцен, які нам доводиться бачити в кіно. Так, це були погані, вульгарні люди.

Знову зайшла ханим і поставила на стіл кілька пляшок і тацю з їжею. Бурганеттін-бей, заклавши руки в кишені, ходив по кімнаті і час від часу зупинявся перед столом. Раптом підступив до мене, уклонився й сказав:

— Чи не бажаєте, ханим-ефенді?

Я здивовано звела очі: майор тримав у руці келишка, в якому палав, мов рубін, напій.

Я тихим голосом відмовилась:

— Не хочу…

Бурганеттін ще нижче схилився наді мною. Його гарячий подих обпалив мені обличчя: