Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Іноді наприкінці заняття вона обіймала мене, але як друг, жодного сексуального підтексту. А під час наступного сеансу починала докоряти мені через мою поведінку та формальність, так що я аж скам’янів, потрапивши в її обійми. Коли я кажу «скам’янів», ідеться про моє тіло, а не член, Ернесте, — я ж бо помітив ваш погляд. Гарним гравцем у покер вам не стати. Але ми ще не дісталися найбільш «соковитої» частини розмови. Я натякну вам, коли це станеться.

Вона скаржилася на те, що я переймаюся віком. Казала, що якби була старою й мудрою бабцею, я обійняв би її без жодних вагань. Мабуть, Белль таки мала рацію. Для неї фізичний контакт був дуже важливий: вона наполягала на тому, щоб ми торкалися одне одного, і ця наполегливість не вщухала ані на мить. Тиснула, тиснула, тиснула — безперервно. Але я ставився до цього з розумінням: Белль зростала в атмосфері, де бракувало тактильних відчуттів. Мати померла, коли вона була ще немовлям, і дівчинку виховували численні швейцарські гувернантки. А батько? Уявіть, як воно — жити поряд із батьком, який панічно боїться мікробів. Він ніколи до неї не торкався й носив рукавички і вдома, і на вулиці. А на додачу ще й змушував слуг споліскувати й прасувати всю паперову кореспонденцію.

Поступово, приблизно через рік, моє напруження зменшилося, я почав розм’якати під безперервним тиском Белль і закінчував кожний сеанс аванкулярними обіймами. Що це означає? Я обіймав її, мов рідний дядечко. Та що б я їй не давав, вона завжди прагнула більшого, а коли ми обіймалися, повсякчас намагалася поцілувати мене у щічку. Я завжди наголошував на тому, що слід поважати особисті межі одне одного, вона ж дотримувалася думки, що їх треба розхитувати. Важко й сказати, скільки коротких лекцій я прочитав їй із цього приводу, зі скількома книжками та статтями порадив ознайомитися.

Та вона немовби була дитиною у тілі жінки, неймовірно привабливому жіночому тілі, а її прагнення контакту було просто непереборним. Чи можна підсунути стільця трохи ближче? Чи не міг би я кілька хвилин потримати її за руку? Чи можемо ми сісти поряд на канапі? Чи не міг би я просто обійняти її, щоб ми посиділи в тиші або ж пішли на прогулянку замість теревенити?

Неймовірно наполеглива — ось яка вона була. «Сеймуре, — зауважувала Белль, — ви багато говорите про створення індивідуальної терапії для кожного пацієнта, однак у своїх статтях чомусь оминаєте моменти на кшталт: “як зазначено в офіційній інструкції” чи “доки це не почне впливати на особистий комфорт терапевта середнього віку”». Вона докоряла мені через те, що, коли йшлося про межі в терапії, я завжди звертався до посібників АПА. Белль знала, що саме я був відповідальним за написання цих інструкцій, коли очолював АПА, тож звинувачувала мене в тому, що я став в’язнем власних правил. Вона критикувала мене, бо я не читав власні статті. «Ви наголошуєте на тому, що слід поважати унікальність кожного пацієнта, а тоді стверджуєте, що один і той самий набір правил підходить усім без винятку в будь-якій ситуації. Ми всі в одній купі, — зауважувала Белль, — неначе всі пацієнти однакові, а тому й лікувати їх треба однаково». Вона повсякчас повторювала: «Що найважливіше: дотримуватися правил, залишатися в комфортній зоні свого крісла чи робити для пацієнта все можливе?»

Подеколи Белль починала розводитися про мій метод «захисної терапії»: «Вас жахає думка про судові позови. Ви, психотерапевти-гуманісти, стелитеся перед адвокатами і водночас закликаєте своїх психічно хворих пацієнтів хапатися за свободу обома руками. Ви справді гадаєте, що я можу з вами позиватися? Ще погано мене знаєте, га, Сеймуре? Ви ж бо рятуєте моє життя. І я вас люблю!»

І знаєте, Ернесте, вона таки мала рацію. Поцілила просто в яблучко. Я й справді боявся. Захищав свої правила навіть тоді, коли чітко усвідомлював, що вони завдають терапії шкоди. Ставив своє боягузтво, острах з приводу скромної кар’єри понад її інтереси. І дійсно, якщо кинути на ситуацію неупереджений погляд, я таки дозволяв їй сидіти поряд і тримати мене за руку. Відверто кажучи, щоразу, коли я дозволяв їй це робити, терапія ставала ефективнішою — Белль менше захищалася, більше мені довіряла й краще пізнавала свій внутрішній світ.

Що-що? Чи є взагалі у психотерапії поняття непорушних бар’єрів? Безперечно. Послухайте-но, Ернесте, я мав проблему: Белль кидалася на них, мов той бик на червону ганчірку. Щоразу — кожнісінького разу , — коли я встановлював чіткі межі, вона починала їх розхитувати. Почала носити одяг, який щільно облягав тіло, або ж прозорі блузки, під якими не було бюстгальтера. Коли ж я це зауважував, Белль висміювала мої вікторіанські погляди на тіло. Вона казала, що я хочу пізнати кожний вигин її свідомості, тоді як її шкіра й тіло для мене були табу. Кілька разів Белль скаржилася на ущільнення в грудях і просила її оглянути, чого я, звісно ж, не робив. Нею оволоділа думка про секс зі мною, і вона цілісінькими годинами вмовляла мене переспати з нею хоча б раз. Одним із її аргументів було те, що цей «разовий» секс допоможе позбутися одержимості. Мовляв, вона дізнається, що в цьому немає нічого особливого чи магічного, а тому звільниться від такої ідеї і зможе думати про інші речі в її житті.