Отож метод інсайту не допоміг. Я мав звернутися до інших технік і спробував усі інструменти, що їх пропонують книги, ба навіть більше, аби допомогти їй контролювати імпульсивність. Ми склали перелік деструктивних видів її поведінки, і вона пообіцяла не робити нічого з цього переліку, попередньо мені не зателефонувавши, аби я мав шанс переконати її не робити цього. Утім, вона рідко телефонувала, бо не хотіла завдавати мені клопоту. Глибоко всередині Белль відчувала, що наш зв’язок дуже тонкий і що невдовзі я від неї втомлюся й захочу позбутися. Я марно переконував її, що це не так. Тоді вона попросила дати їй якусь річ, що повсякчас нагадувала б про мене. На її думку, це зміцнило б її самоконтроль. «Виберіть собі будь-яку річ із мого офісу», — сказав я. І Белль дістала з кишені мого піджака носовичок. Я віддав їй його, але спочатку написав на тканині кілька важливих фраз:
Я почуваюся мертвою і завдаю собі болю, аби відчути, що живу.
Я нічого не відчуваю, тож маю наражатися на ризик, аби повернутися до життя.
Усередині мене — порожнеча, і я намагаюся заповнити її наркотиками, їжею, спермою.
Але це ненадовго вирішує мою проблему. Зрештою мені стає соромно — і я відчуваю ще сильніше омертвіння й порожнечу.
Я звелів Белль медитувати над цим носовичком і перечитувати ці рядки щоразу, коли вона відчуватиме прояви імпульсивної поведінки.
Ернесте, ви маєте глузливий вигляд. Не згодні? А чому? Надто хитромудро? Аж ніяк. Згоден, що все видається досить заплутаним, але коли йдеться про безнадійні випадки, потрібні відчайдушні кроки. Я з’ясував, що пацієнтам, яким не вдається розвинути відчуття постійності предметного світу, корисно мати при собі щось конкретне — якесь нагадування. Один із моїх учителів, Льюїс Гілл, який геніально лікував тяжкі випадки шизофренії, дмухав у маленькі пляшечки і давав їх пацієнтам: ті мали носити їх на шиї, поки лікар був у відпустці.
То як, Ернесте, вам і цей спосіб видається хитромудрим? Дозвольте мені вжити інше слово, більш доречне: креативний . Пригадуєте, що я раніше казав про створення нової терапії для кожного пацієнта? Саме це я й мав на увазі. Крім того, ви ще не запитали мене про головне.
Чи це спрацювало? Авжеж, авжеж. Доречне запитання. Саме про це і слід запитувати. Забудьте про правила. Так, це спрацювало! Це було ефективно як для пацієнтів лікаря Гілла, так і для Белль, яка носила носовичок із собою і поступово почала контролювати свою імпульсивність. «Зриви» траплялися дедалі рідше, тож невдовзі під час терапевтичних сеансів ми вже могли зосередитися й на інших питаннях.
Що? Ефективність звичайнісінького перенесення? Ернесте, та ви вже починаєте щось у цьому кумекати. Це добре — і добре, що ви про це запитали. Відчуваєте, де криється щось справді важливе. І ось що я хочу сказати: ви зараз не на своєму місці. Нейрохімія — це не про вас. Фройд розбив поняття «ефекту перенесення» дощенту майже століття тому. У чомусь він мав рацію, але загалом помилявся.
Повірте: якщо вам вдається прорватися в саморуйнівний цикл поведінки — і байдуже, як саме, — це значне досягнення. І перший крок має бути таким: розірвати зачароване коло ненависті до себе й саморуйнування, а тоді — ще потужнішої ненависті, що породжується соромом через власну поведінку. Незважаючи на те, що Белль ніколи про це не говорила, уявіть той сором та презирство, які вона відчувала у зв’язку зі своєю «деградацією». Завдання психотерапевта полягає в тому, щоб спрямувати процес у протилежному напрямку. Карен Горні якось зауважила… До речі, Ернесте, ви знайомі з працями Горні?
Шкода, але скидається на те, що така доля судилася всім провідним теоретикам нашої галузі — їхні вчення потрібні тільки одному поколінню. Горні — одна з найулюбленіших моїх авторів. Я прочитав усі її праці під час практики. Свою найкращу книгу «Неврози і розвиток людини» вона написала понад п’ятдесят років тому, але це найкраща праця з психотерапії, яку тільки можна собі уявити, — і жодного жаргонізму. Я надішлю вам свій примірник. Якось вона сказала (можливо, саме в цій книзі) одну просту, але напрочуд потужну фразу: «Якщо хочете собою пишатися, робіть те, чим можна пишатися».
Забув, про що ми говорили. Ернесте, нагадайте. Мої стосунки з Белль? Звісно, адже ми тут саме заради цього, чи не так? Вони розвивалися в різних площинах, і доволі цікавих. Але я знаю, що ваш комітет найбільше цікавить фізичний контакт. Белль перетворила це на проблему з самого початку. Знаєте, я маю звичку торкатися всіх пацієнтів — байдуже, чоловіків чи жінок — на кожному сеансі. Це може бути прощальне рукостискання або ж поплескування по плечу. Однак Белль цим аж ніяк не переймалася — вона відмовлялася тиснути мені руку та глузливо зауважувала: «А це рукостискання схвалено Американською психіатричною асоціацією?» чи «Ви не могли б поводитися більш формально?»
Читать дальше