Рута Богдан - Тримай мене міцно

Даринка та Іванна вийшли на подвір’я. Марія зачинила за ними двері та рушила до вітальні. Раптом почувся вхідний дзвінок. Невже щось забули? Марія повернулася назад і відчинила двері. На порозі стояв він, той, кого вона так боялася і так прагнула знову побачити. Але не знала, де його шукати… І ось він тут, перед нею. Марія декілька секунд злякано дивилася на нього. І раптом вона різко зачинила двері. Потім повернулася до них спиною, а перед нею стояв Божедар.

— Хто ви?

— Ти знаєш.

Його чорні очі знову поглинули її, затягуючи у чорну безодню його свідомості.

— Ви той, про кого казала мавка?

— Напевно.

— Вона сказала, ви прийдете, коли знадобиться сила чотирьох.

— Час прийшов.

— Вона сказала, ви повідомите подробиці.

— Так, коли всі зберуться.

— Де і коли?

— Сьогодні, на заході сонця. Біля каменя пращурів.

— Я не знаю дороги.

— Лети за мною. Я покажу.

— Добре.

Марія та Божедар вийшли на подвір’я. Марія підняла руки, неначе крила, і раптом обернулася голубицею. Вона піднялася в небо. Її наздогнав великий старий орел. Він подивився на голубицю темними глибокими очима, зробив у повітрі велике коло і полетів, вказуючи шлях у невідоме.

Густий ліс таємниче шелестів гілками, птахи тихо щебетали у вітах. У самому центрі лісу на широкій галявині стояв величезний камінь дивної форми. Біля нього сидів Захар. Раптом із неба на галявину повільно опустився орел, за ним — голубиця. Через секунду вже не птахи, а Божедар і Марія стояли на галявині.

— Ну ось ми і на місці, - сказав мольфар.

Марія огляділася і побачила Захара. Він піднявся і підійшов до них.

— Познайомся, це Захар. А це Марія, — сказав Божедар.

Марію огорнув теплий погляд синіх очей. Вона раптом відчула п’янкі пахощі липового цвіту, вони неначе оповили її всю, просочилися у кожну клітинку її тіла, наповнили мозок.

— Рада знайомству, — промовила жінка і простягла руку.

— Навзаєм.

Захар на секунду завмер, потім нарешті відпустив її долоню. Божедар повернувся до Захара.

— Я за Данилом, — сказав він і зник, наче його й не було.

Захар поглянув на Марію.

— Він тобі розповів?

— Ні. Сказав, що дізнаюся, коли всі зберуться.

— То маємо зачекати ще двох.

— Ти з ними знайомий?

— Сьогодні познайомлюся.

Марія з цікавістю розглядала струнку фігуру чоловіка. Відкритий погляд, щира посмішка. Марія відчула легке хвилювання.

— Ти характерник?

— Помітно? — посміхнувся він.

— Так.

Вона посміхнулась у відповідь.

Захар уважно подивився на Марію.

— Чому ти нервуєшся?

— Не попередила рідних, що раптом зникну.

— У тебе велика родина?

— Дочка і мати. А в тебе?

— Сестра, її чоловік та двоє племінників.

— Не завів дружини? — запитала Марія і несподівано для себе зніяковіла.

— Кохання робить нас слабкими. Дар чи родина — я давно зробив свій вибір. Даром не можна нехтувати, він даний для певної мети. Я обрав його.

— Розумію, — сказала вона вдавано-спокійно, намагаючись приховати розчарування, яке раптом налетіло на неї темною хвилею.

Марія огляділась. Її мідно-руде волосся важкою хвилею струменіло по тендітних плечах.

— А тут поблизу є вода? — запитала вона.

— Хочеш відновити сили?

Він дивився на неї так, неначе знав усе, що вона відчувала.

— Хочу, — відповіла Марія, розглядаючи траву під ногами. У його сині очі їй чомусь було ніяково дивитися.

— Є джерело неподалік. Ходімо, я проведу.

Захар і Марія ішли поряд по вузькій лісовій стежці. З обох боків їх обступали старі високі дуби. Тонкий невидимий зв'язок неначе оплітав їхню свідомість, змушуючи кожну хвилину прикладати неймовірні зусилля, щоб не загубитися у паралельному світі. Час від часу їх тіла торкалися одне одного, і тоді блакитні блискавки пронизували їх мозок. Запах лісових трав огортав їх, неначе просочуючись крізь шкіру…

Спекотне повітря поступово наповнювалося ароматом лісових ягід. Марія помітила справа від стежки маленький кущик диких полуниць. Вона замружилась від задоволення. Густий присмак дитинства повільно огортав її зсередини, наповнював і раптом різко вихлюпнувся назовні. Вони з Захаром зустрілися поглядами, і несподівано жінка відчула, як сині очі занурились у її свідомість. І вона скорилася їх глибині, не маючи бажання опиратися.

— Ти любиш полуниці? — спитала Марія.

Вона простягла Захару червону духмяну ягоду. Тепла посмішка у відповідь огорнула її, немов ковдрою.