Рута Богдан - Тримай мене міцно

Марія стояла біля однієї із картин та розмовляла з власницею галереї Катериною, своєю давньою подругою. Несподівано погляд Марії вихопив із натовпу дивну постать чоловіка років шестидесяти, одягненого у вишиту сорочку та полотняні штани, з палицею у руці. Його чорні очі пильно дивилися на неї. Раптом сонячний промінь впав на його перстень. Він зблиснув, наче вогник, і Марія на секунду замружилась. Коли вона відкрила очі, чоловіка вже не було. Жінка розгублено шукала його очима, оглядалася, намагаючись спіймати мить, яка невтримно вислизала від неї, але все марно…

— Агов, Маріє, ти мене чуєш?

Марія, зненацька вихоплена з паралельної реальності, розгублено повернула голову.

— Що?

— Я кажу, він хоче купити твою картину «Польові квіти».

Марія вже майже повернулася з іншої реальності. Ще одне зусилля.

— А, чудово! А хто він? Ти про нього щось знаєш?

— Знаю тільки, що приїхав із Німеччини, має там власний маєток. Неначе дворянського роду чоловік. Непростий, коротше кажучи. Дивися, не впусти можливість познайомитися.

— Ти ж знаєш, я не полюю за чужими грошима і титулами, — сказала Марія. У її зелених очах промайнула посмішка.

— А раптом прийде кохання?

— Ну от як прийде, тоді буду думати, що з цим робити.

— А ось і він.

Марія подивилася у той бік, куди показувала Катерина. Доволі симпатичний чоловік середнього віку, у темному костюмі та білій сорочці, пробирався до них крізь юрбу.

— Доброго дня! — сказав він.

Низький голос з легким акцентом. Приємна усмішка. Холодні сірі очі.

— Доброго дня! Рада вас бачити! — відповіла Катерина і граційно простягла руку для привітання.

— Навзаєм! — промовив чоловік.

Він злегка нагнувся і поцілував руку.

— Познайомтесь — це Марія. А це Лео.

Марія простягла руку, Лео поцілував її та підняв на жінку очі. Несподівано їй стало якось незатишно.

— Дуже приємно! — сказала Марія і зіщулилась.

— Давно мріяв познайомитися з вами. Ви не тільки чудовий художник, але і дуже гарна жінка.

— Дякую!

Він перевів погляд на Катерину.

— То коли я можу забрати картину?

— Коли вам буде зручно.

— Завтра я пришлю по неї свого менеджера.

— Добре, я чекатиму.

Він подивився на Марію. Сіро-сталевий погляд. Вона відчула, як раптом сильний холодний вітер овіяв її обличчя, хоча у галереї не було протягів.

— Пані Маріє, у мене є одна мрія, і ви могли б її здійснити, — сказав Лео і глянув на неї.

Вона мимоволі здригнулася від холоду.

— Я? Яким чином?

— Я завжди хотів подивитися, як народжується справжнє мистецтво. То чи не дозволили б ви побувати у вас у студії та бути присутнім на ваших замальовках з натури?

Ввічлива посмішка з’явилася на її гарних вустах.

— Добре, буду рада допомогти здійснити вашу мрію. Приходьте завтра. Катя дасть вам адресу.

— Я вам дуже вдячний! Ви добра фея! А зараз я маю йти. Бувайте!

— Бувайте!

Лео вклонився і пішов до виходу.

— Ну як враження? — запитала Катерина.

Марія намагалася зібрати докупи свої відчуття.

— Симпатичний. Але я відчуваю якусь дивну ауру навколо нього.

— Не придумуй. Гарний чоловік, і не бідний.

«Адже вона дійсно бажає мені найкращого».

— Добре, я подумаю, — сказала Марія. — А то ти не відчепишся.

Їх дзвінкий сміх розчинився у натовпі.

— Просто я хочу, щоб у тебе все було добре не тільки в роботі, а і в особистому житті, - відповіла Катерина.

— Дякую, мені приємно, що ти за мене переживаєш, — посміхнулася Марія і з любов’ю подивилася на подругу.

Теплий легкий вітерець лагідно торкався обличчя, колихав фіранки, тихо муркотів неспішну пісню. Троянди кивали у такт мелодії та щасливо посміхалися. Раптом у цей затишний казковий світ увірвався вхідний дзвінок. Марія відійшла від вікна і відчинила двері. На порозі стояв Лео з величезним букетом троянд.

— Доброго ранку! — сказав він і посміхнувся.

— Доброго ранку! Рада вас бачити.

Вітерець несподівано перестав співати свою пісню. Лео простягнув букет.

— Це для вас!

— Дякую! Вони дуже гарні!

— Не настільки, як ви, — відповів Лео.

Марія посміхнулася.

— Будь ласка, проходьте! — сказала вона. — Почувайтеся, як удома!

Лео повільно пройшов до вітальні, роздивляючись навкруги. Марія взяла вазу і поставила у неї троянди.

— Яка незвичайна кімната! — промовив Лео. — Все таке нетривіальне. Інтер’єр завжди розкриває характер свого власника.

Марія поглянула на нього, але холодні сірі очі не пускали її вглиб. За ними вона ніяк не могла роздивитися його внутрішню сутність, хоча зазвичай вона робила це з першого разу, як тільки зазирала людині в очі. Дивний чоловік. Незвичайний.